Іноді буває таке, що дивишся фільм – дивишся і розумієш, що чогось йому не вистачає… Ось буквально… От не вистачає і все. І потім розумієш просту істину – фільму не вистачає назви, яка б відображала, про що йдеться. Ось поміняти б її – і все буде ідеально. Частіше за інших це стосується екранізацій. Сьогодні хотілося б розглянути кілька прикладів непоганих картин, які були б ще кращими, якби вийшли під іншими назвами, а не під тими, якими їх знає глядач.

Макс Пейн (2008)

Образ героя-одинака, який викошує супротивників пачками, похмуро розмірковучи про вічне, вже не новий. Найчастіше, це який-небудь поліцейський-детектив з проблемами психічного здоров’я. Він пережив жахливу трагедію в житті, та й взагалі жити не дуже хоче. Але жага помсти/справедливості – це та остання соломинка, яка утримує його на плаву та змушує рухатися вперед.

Під вищевказаний опис може підійти будь-який фільм, без особливої ​​родзинки. Але автори фільму «Макс Пейн» вирішили назвати його на честь культової гри, яка свого часу зробила справжню революцію у світі комп’ютерних ігор. Там чіпляв сюжет: головний герой, сама атмосфера безвиході та сірий, майже фізично відчутний бруд, яким цілковито просякнуте місто. Друга частина взагалі стала шедевром на всі часи – навіть зараз вона виглядає непогано і викликає ностальгічні почуття у старшого покоління геймерів.

Здавалося б, козири на руках – герой, що запам’ятовується та якому хочеться співпереживати, харизматичні лиходії та другорядні персонажі, які часом різко контрастують із ним, цікавий сюжет… Але, в результаті, глядач отримав щось невиразне з іменами знаменитих акторів на головних ролях. Не обійшлося й без толерантності – замість білих персонажів маємо темношкірого та латиноса відповідно. А це був лише 2008 рік. При цьому фільм насправді виглядав би тільки краще, якби у нього не було цієї самої назви.

Якби це було б щось на кшталт «У павутині гріха», то стрічка виглядала б дещо краще. Фільм взагалі ніде не збігається з грою, крім імен героїв і слоу-мо у деяких моментах. На світовому агрегаторі IMDb у нього оцінка 5.3. Ми майже впевнені – якби фільм називався інакше, то міг би розташуватися в районі 6-6.5 балів. Він не викликав би стільки негативу. Вийшов би непоганий середньої масті неонуаровий трилер. У підсумку вийшло, що кіномитці не змогли догодити ані глядачам, ані геймерам.

Doom (2005)

Ще одна ситуація з екранізацією культової комп’ютерної гри. Цього разу розбіжності були настільки серйозними, що сама назва стала зайвою.

Для тих, хто не знає, про що йдеться. У грі Doom (за основу фільму була обрана третя частина) розповідається про вторгнення різних пекельних почвар на Землю через якийсь портал, відкритий зусиллями Об’єднаної аерокосмічної корпорації. Істоти, влаштовуючи справжню бійню, поступово знищують усіх на базі, що знаходиться на Марсі. Прорватися через орди чудовиськ належить безіменному морпіху. Він встигне навіть відправитися в пекельне вимірювання і вже там навести шуму, убивши одного з найсильніших демонів. За підсумком він же і залишиться єдиним, хто вижив, із сотень співробітників марсіанської бази.

Що маємо у фільмі? У фільмі нам демонструють цілий загін. Причому, герої більше схожі чи то на елітний спецпідрозділ, чи то звичайних найманців на службі у держави. Чомусь глядача знайомлять із ними, дають їм якісь непотрібні риси характеру. Більшу частину фільму герої просто бродять птемними коридорами і щось шукають, обмінюючись пафосними репліками. Чомусь в одного з них є сестра. Глядачеві навіщось пхають непотрібні деталі, які й займають майже весь хронометраж. Головного ж – екшену, жаху та швидкості – у фільмі практично немає. Самі ж почвари виглядають неякісно і нагадують Лайнодемона з «Догми». Тільки, якщо той демон був огидним, але при цьому смішив глядача, то ці повинні були типу налякати, а в результаті викликали лише позіхання.

Якби фільм не назвали «Doom», а наприклад «Загроза з Марсу» (або якось так), він міг би стати звичайним, нічим не примітним, дурнуватим фантастичним бойовиком для одноразового перегляду у веселій компанії. Більш того, він міг би поповнити скарбничку трешових жахів, які виходили в епоху VHS і навіть набули культового статусу. Але цього не сталося, і глядач отримав одну з найгірших екранізацій відеоігор в історії кіно. Втім, для пересічного глядача, фільм сприймається саме як фантастика категорії «Б».

Годзілла (1998)

Ще один приклад поганого ремейку визнаної світової класики. Історію про монстра-ящірку придумали в Японії ще в 50-ті роки ХХ століття. І чомусь Голлівуду не подобається, що у японців є свій Годзілла, а у них немає. Ось вони і викупили права на (анти)героя та вирішили зробити свій фільм. Як і завжди буває у таких випадках, в процесі виробництва щось пішло не так і готовий матеріал зняли без опори на оригінальну історію. Це розлютило японців, які до цього дня використовують цю версію монстра, щоб поглузувати.

Українському глядачеві було все одно на ці суперечки, але факт залишається фактом. Цей Годзілла знову є мутантом, коли його пращур – це доісторична гігантська рептилія, що прокинулася від сплячки.

Головна проблема американської версії фільму – та сама, що і в інших подібної тематики. У кінці стрічки монстр обов’язково буде знищений та знову військові США врятували світ. Хіба ж може бути інакше?

В японських фільмах і перезапуску 2014 року Годзілла, по суті своїй, безсмертний і його не беруть навіть прямі ракетні удари. Так що назва «Годзілла» у фільмі 1998 року, на жаль, не зовсім доречна. А от така собі «Історія динозавра» – аж бігом!

Каратель (2004)

Драматичний бойовик, який не повинен був стати драматичним бойовиком.

Комікси Marvel екранізуються вже досить давно та лише останніми роками вони вийшли на мільярдні позначки в касових зборах. Ще років з 20 тому, компанія отримала кілька серйозних ударів. Одним із них виявився «Каратель» 2004 року. Історію про найупізнаванішого та найжорстокішого персонажа цього видавництва вирішили зробити з відсилкою на фільми 70-80 років. Це, за словами авторів, повинно було створити неповторну атмосферу. Саме вона повинна була стати родзинкою стрічки.

В цьому й вийшла проблема. Фільм, з одного боку, дуже добре проявив себе, як драма про людину, якій немає чого втрачати. З іншого – в «Карателі» практично немає жорстоких сцен і нічого з того, що робить персонажа саме тим, хто він є. Сценаристи зробили його надто людяним. Через це фільм втратив інші родзинки – винахідливого і місцями гротескного насильства. Загалом, фанати персонажа отримали хорошого актора на головній ролі і ніяку історію, а пересічні глядачі просто не захотіли йти в кіно на черговий стандартний фільм про помсту. Це і поховало плани студії на трилогію, яка планувалася  на початку.

При цьому варто відзначити, що сам фільм виглядає не так вже й погано – тут пристойна акторська гра, хороша операторська робота, якісно поставлені бойові сцени, і все ж таки є та атмосфера, яку прагнули створити автори. Але він не про Карателя. Це просто фільм, що вийшов, як відгомін з 80-х, а ці часи, як ми пам’ятаємо, вже давно пройшли.

Джокер (2019)

Фільм про найбільш упізнаваного та харизматичного лиходія коміксів DC. Відмінна акторська гра, гнітюча атмосфера, прекрасна постановка, вражаючий сценарій, культове першоджерело і талановиті актори на головних і другорядних ролях.  Що ж могло піти не так?

При детальному розгляді можна впевнено сказати, що того самого Джокера у фільмі немає, від слова зовсім. Увесь фільм ми бачимо інфантильного, психічно нестабільного, іноді навіть доброго та наївного чоловіка, який РАПТОМ стає справжньою іконою та синонімом слів «бунт», «анархія» тощо.

Протягом двох з гаком годин глядача змушують повірити, що слабак і тюхтій може за кілька митей стати запеклим психопатом і відморозком. У цьому і є проблема фільму. Так, глядачеві показують відчай, боротьбу, програш. Але, при всьому цьому, переламний момент у житті головного героя та його перетворення на справжню ікону зла виглядає ненатурально. Швидше можна було б повірити, що він вкоротив собі віку або почав би спиватися чи вживати заборонені речовини. Але, щоб надихнути одним злочином та пафосною промовою купу народу на масові заворушення…

В Артурі Флеці (саме так тут звуть того, хто стане Джокером) немає тієї особливої божевільної іскри, немає того дрімаючого зла, яке очікувало моменту вирватися назовні. Це просто морально зломлена людина. У чомусь його образ схожий з персонажем Майкла Дугласа у фільмі 1994 року «З мене досить».

При цьому фільм дійсно вражає та цілком заслужено має свої нагороди та високі оцінки. Просто того самого Джокера глядачеві побачити не вдасться. Так, знайоме місце дії та деякі герої. Але все одно немає почуття, що ми дивимося історію саме цього персонажа. А фільм, в цілому, рекомендований до ознайомлення.

Автор статті вже приготував щит від численних помідорів і тухлих яєць, які можуть в нього полетіти.