Помста – один із найпоширеніших мотивів для створення сюжету. Сотні авторів розкривали своє бачення цього. Кіно, література, комікси, навіть пісні – всюди знаходиться місце для помсти. Японське прислів’я говорить, що помста – це страва, яку краще подавати холодною. А у народній творчості є цитата:

«Я мщуся і мстя моя страшна»

Деякі кіношники намагаються привнести що-небудь нове до цього побитого жанру. Чому побитий? Тому що такі фільми ЗАВЖДИ йдуть по одному маршруту.

• На початку нам показують щасливе життя головного героя. Іноді це повна сім’я, а іноді – тільки дружина або дитина. Усе обов’язково демонструється так, щоб глядач зрозумів, наскільки герой щиро любить своїх домашніх. У комплекті –  спільна вечеря, спільне читання книг або просто задушевні бесіди;
• Далі обов’язково одного з домашніх повинні серйозно покалічити або вбити якісь відморозки. Бажано настільки довбонуті, що отримують особливе задоволення від процесу екзекуції. Доволі часто все відбуватиметься на очах героя;
• Після шоку герой несподівано згадує, що у минулому він був професійним військовим/спецпризначенцем/найманим убивцею/поліцейським, який вже відійшов від справ і взагалі присягнувся на могилі матері або будь-якого іншого родича чи навіть пращура не повертатися до свого кривавого ремесла;
• Попередній пункт паралельно йде з тим, що закон чомусь не працює. Немає свідків або самого складу злочину;
• Бажано, але не обов’язково, показати дружину або дитину, що лежить в комі. Герой ще повинен заплакати біля ліжка та пообіцяти, що помститься;
• Укомплектування зброї та екіпірування. Збирання інформації про майбутні цілі різними методами, залежно від специфіки сюжету;
• Початок хресного походу;
• Багато куль, крові, жертв;
• Кінець хресного походу. Іноді додаються роздуми героя про щось високе або про доцільність його дій;
• У більшості випадків близькі героя помирають у лікарні;
• Наприкінці фільму герой, як правило, теж гине, оскільки його партія зіграна, друга частина не потрібна, немає прав на франшизу, продюсери не бачать у фільму майбутнього, а сценаристам лінь вигадувати інший привід, щоб вивести героя на стежку війни вдруге, втретє, або у вісімнадцяте.

Саме тому сьогодні на ваш суд представлені фільми про помсту, де є якась незвичайна деталь, яка робить ці стрічки вартими вашої уваги.

Смертний вирок  (2007)

Всі давно звикли до того, що як правило, на шлях помсти стає людина, яка абсолютно випадково опиняється колишнім морським піхотинцем, розвідником, військовим дізнавачем, або, до величезного нещастя супротивників, усім одразу. Завдяки цьому творцям не потрібно обтяжувати себе поясненнями того, чому герой так майстерно вправляється зі зброєю, має тактичні навички виживання або ведення бою.

У фільмі «Смертний вирок» творці навмисне упускають цей момент. Герой – звичайний менеджер. Стріляти він, зрозуміло, не вміє. Якось вести бій, ще й з декількома супротивниками – теж. І цим цей герой зачіпає. Глядач бачить, як він намагається розібратися з тим, як влаштований пістолет, невміло прицілюється, нервує при зіткненні з вуличним бандитом, який убив його сина. І який страх він відчуває, відбираючи чиєсь життя. Навіть, якщо це життя повного відморозка та дуже поганої людини.

Гаррі Браун (2009)

Звичайно, для подібних образів є Клінт Іствуд, але хочеться познайомити допитливого читача і з іншими діячами кінематографу. Цього разу звернімося до митців із Великобританії, які у 2009 році випустили «Гаррі Брауна». Тут все стандартно. Герой – ветеран війни, має нагороди і поламану війною долю. Правда, мститиме він за вбитого друга, з яким любив грати у шахи. Тобто, стріляти він вміє, вижити при зіткненні з декількома злочинцями теж зможе. Є лише один нюанс. Наш герой – людина літня, і не так давно йому стукнуло 70.

Гнів (2004)

Ще один фільм, в якому герой максимально стандартизований під те, що відбувається. Цього разу це агент ЦРУ Джон Крісі, який за роки служби побачив багато чого. Йому за 40, і він регулярно напивається і подумує про самогубство. Все змінюється, коли героя наймають охоронцем для маленької дівчинки. Поступово відносини між ними стають все ближче і фактично у якийсь момент він замінює їй батька. Одного разу дівчинку викрадають, і він не встигає нічого зробити. Джон отримує важке поранення. Уже в лікарні він дізнається, що дівчинку вбили. Колишніх ЦРУшників не буває і герой, згадуючи всі свої вміння, йде проти цілої мафіозної структури. Особливим цей фільм робить те, що режисер акцентує увагу не стільки на діях, скільки на внутрішньому світі Джона. Це дозволяє сприймати його не лише як робота-вбивцю, але і як людину із понівеченим життям.

Напад на Волл-стріт (2013)

Цей фільм тут просто тому, що його зняв Уве Болл. Це людина, яка за роки своєї діяльності стала справжньою легендою в колах кінолюбителів. Зворотньою легендою, якщо бути точніше. Його ім’я стало синонімом фільмів поганої якості. І якщо екранізації комп’ютерних ігор заслужено займають останні місця у всіляких топах, то цей фільм йде якісно іншим маршрутом.

Тут приземлена і тому досить моторошна історія про людину, яка в одну мить втратила все – роботу, дружину, заощадження та хоча б якусь упевненість в завтрашньому дні. Будучи колишнім військовим (яка несподіванка, це ж треба!) він згадує навички стрільби зі зброї і починає мститися, але не мафії, а різним співробітникам фінансової галузі – брокерам, менеджерам і всім, хто засідає на знаменитій Уолл-стріт. Врешті-решт він добирається до головного винуватця своєї трагедії, та чи зуміє він убити одного з найбільших бізнесменів США?

Фільм не можна назвати шедевром. Навіть «гарний» для нього забагато. Він швидше непоганий. Його головна заслуга – герр Уве (як його називають цінителі та ненависники) зумів без зайвого пафосу та непотрібної драми показати на що може бути здатна людина, якій немає чого втрачати.

Вбити Білла (2003)

Культовий фільм Квентіна Тарантіно. Історія про те, як майже дружина (навіть одне з прізвиськ героїні звучить, як Наречена) мститься своєму нареченому за все, що він з нею зробив. У притаманному йому стилі Тарантіно показує своє бачення шляху помсти, яким вирішує піти головна героїня. І все з властивою йому естетикою. Тою самою, що складається з приголомшливої операторської роботи, колоритних персонажів і їхніх діалогів і максимально гіперболізованим насильством із тонами бутафорської крові.

Однак, якщо спробувати поринути в сюжет і розглянути справжній сенс цього твору, стає ясно, що це історія не про помсту, але про прощення. Якщо ж не пробувати – то це ще один відмінний фільм про розплату від одного з метрів світового кінематографу.