"Соцгородок – одне з упорядкованих робітничих селищ".

Знімок М. Мельника із фотонарису "Дніпродзержинськ" 1958 року

 

75 років тому, в 1947 році, куратор радянської атомної програми Лаврентій Берія представив на затвердження Сталіну проєкт урядової постанови "Про будівництво заводу № 906 Першого головного управління при Раді Міністрів СРСР у м. Дніпродзержинську".

Проєкт передбачав будівництво в місті заводу із виробництва концентратів урану з криворізьких уранових руд. Потужність підприємства визначалася в 50 тонн на рік у перерахунку на метал, із подальшим збільшенням до 100 тонн на рік. Так розпочалася історія "заводу шлакових добрив" – згодом Придніпровського хімічного заводу, найвпливовішого містоутворюючого підприємства Дніпродзержинська другої половини ХХ століття.

У відповідній урядовій постанові за підписом Сталіна вже зазначалося: "зобов’язати Раду Міністрів УРСР (тов. Хрущова)… відвести для будівництва житлоселища заводу № 906 ділянку в районі соцмістечка азотно-тукового заводу". Так розпочалася історія першого житлового району ПХЗ – забудови Соцміста.

Як згадував колишній головний інженер підприємства Юрій Іванович Кузовов в історичному нарисі "Придніпровський хімічний завод", загалом на будівництві заводу було зайнято 16 тисяч робітників – вільнонайманих та ув’язнених. Спеціально для спорудження підприємства та його інфраструктури з Уралу прибуло управління виправно-трудових таборів та будівництва № 882 МВС СРСР. Працювали тут в’язні трьох таборів, а також залучені до примусової праці депортовані радянські німці. При виконанні графіків здачі об’єктів кожен день роботи зараховувався за три дні відбуття покарання. Тому темпи будівництва були вражаючими.

Починалося все з тимчасового житла. У першу чергу звели 29 бараків, що розташовувались як у районі споруджуваного заводу, так і вже в самому Соцмісті. А згодом, у 1948–1950 роках, забудували житловими будинками весь новий район.

Простягся він на південь від вулиці Ладозької (згодом – Слайковського, нині – Олеся Гончара). У новому районі продовжилися вже існуючі вулиці Південна (згодом – проспект Конституції), Сталіна (Менделєєва), Леваневського (Подільська) та з’явилися цілком нові: Берії (Київська), Харківська (потім – Колюбаєва, нині – Хіміків), Тульська, Олега Кошового, а також 1-й та 2-й провулки Менделєєва. На схід та південь від багатоквартирної забудови постали невеликі скромні котеджі з присадибними ділянками. Загалом було споруджено 106 будинків.

Багатоквартирні будинки району зводилися за типовими проєктами повоєнних серій, вміщеними у тільки-но виданому "Каталозі проєктів двоповерхових секційних житлових будинків і гуртожитків" 1947 року. Для забудови тут використали такі проєкти:

"201-13" – 12-квартирний житловий будинок, архітектурна майстерня № 1 Міністерства нафтової промисловості східних районів СРСР, головний архітектор С. Масліх, автор – архітектор О. Яфа;

"202-1" – 4-квартирний житловий будинок, Міськбудпроєкт Міністерства будівництва підприємств важкої індустрії, автор – архітектор Д. Меєрсон;

"205-5" – 8-квартирний житловий будинок, Державні архітектурні майстерні, автори – архітектори М. Осмоловський, М. Ручко;

"205-6" – 8-квартирний житловий будинок, Державні архітектурні майстерні, автор – член-кореспондент Всесоюзної академії архітектури, архітектор М. Парусников;

"205-7" – 8-квартирний житловий будинок, Державні архітектурні майстерні, автор – архітектор А. Даниляк, майстерня члена-кореспондента Всесоюзної академії архітектури І. Соболєва;

"225-111" – 24-кімнатний гуртожиток, Державні архітектурні майстерні, автор – архітектор Л. Поляков.

Слід віддати належне й проєктувальникам району, імена яких, на жаль, невідомі нам. Завдяки їх майстерності таке різноманіття серій не призвело до дисгармонії, а, навпаки, надало забудові особливої архітектурної виразності. Будинки розташувались як по лініях вулиць, так і зі значним відступом від них, утворюючи затишні двори. Кожен квартал був оточений невисокою мурованою огорожею з металевими решітками, пізніше цілковито втраченою. На достойному рівні було виконано загальний благоустрій та озеленення.

Соцмісто та його мешканці (?), фото 50-х років

У 1949 році виросла висока та ошатна водонапірна вежа, яка стала справжньою окрасою району. 1950 року до Соцміста було подовжено трамвайну лінію маршруту № 2, і нова забудова дістала надійне транспортне сполучення з містом.

"Перекресток улиц Сталина и Берии был центром заводского поселка. Здесь находились радиоузел, медпункт, поселковое ЖКУ, продовольственный магазин (ныне "Огонек") и столовая № 2. Надо всем этим возвышался памятник В. И. Ленину. Вождь с постамента указывал дорогу в светлое будущее, устремив перст на восток (т. е. вниз по ул. Берии). Позже построили школу № 14 и административное здание ЖКУ на ул. Харьковской, и культурный центр переместился туда. Соответственно поменял адрес и памятник Ильичу (в 1987 г. его заменили на гранитный). Его развернули лицом к народу, к трамвайному пути", – розповідав у своєму нарисі Юрій Кузовов.

Будівля колишньої школи, фото 1989 року

Школа № 14 (згодом – клуб юних техніків) збудована за типовим проєктом 222 архітекторів Вавировського та Великанова на 400 учнів. Неподалік, на Харківській, розташовувався місцевий клуб заводу – цікаво, що під нього було "адаптовано" типовий проєкт житлового будинку 205-5. Окрім пам’ятника Леніну, площу біля школи колись прикрашав монументальний фонтан із фігурами дельфінів.

Гранітний монумент вождю, авторства київського скульптора Олега Косткевича, головний у Баглійському районі, був відкритий на місці старого типового 22 квітня 1987 року, пошкоджений у 2014 і знесений у 2016 році.

Ясла на вулиці Київській, фото 1989 року

Ближче до трамваю по парній стороні вулиці Київської стоїть будівля колишніх ясел № 1. У дев’яності роки її реконструйовано в церкву, куполи якої цікаво поєднувалися з вищезгаданим пам’ятником. Дитсадок же № 1, розташований навпроти, нині перетворився в руїни.

Із знакових будівель району пізніших часів варто згадати колишні "Будинок торгівлі" та поліклініку 61-ї медико-санітарної частини, збудовані на Харківській – Колюбаєва – Хіміків у шістдесяті роки.

Забудова колишнього ПХЗ в Соцмісті – перлина малоповерхового неокласичного будівництва, надзвичайно цікавий приклад створення цілісного архітектурного ансамблю з різних серій типових проєктів – стала одним із найвиразніших повоєнних районів міста.

Читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram