Режисер Віктор Попов: "Я вважаю, що театр це насамперед акторська територія, і театр мають розвивати актори"
8 березня до Кам’янського завітав з гастролями Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені В. Г. Магара. Гості показали на Основній сцені Театру ім. Лесі Українки дві вистави романтичну музичну комедію “Джаз та дівчата” та веселу музичну казку “Пан Коцький” у постановці режисера Віктора Васильовича Попова, який кілька років працював у Кам’янському де зокрема поставив такі відомі вистави як "Дракон", "На всю котушку, "Чоловік до свята", та "Хто я є?". Ми скористались можливістю поспілкуватись з Віктором Васильовичем та розпитати його про історію створення цієї вистави та роботу у прифронтовому Запоріжжі.
Вікторе Васильовичу, Вас театрали Кам’янського знають як режисера таких серйозних драматичних спектаклів, як "Дракон" і "Хто я є?", і раптом ви приїжджаєте до нас на гастролі з дитячою казкою. Чим привабив вас цей жанр?
Річ у тім, що я дуже люблю казки й, напевно, саме тому мені цей жанр виявився досить близьким. Казка для мене – це абсолютно ясна, відкрита і по-справжньому чарівна стихія. І театр для мене – це також стихія. Тільки її потрібно вгадувати. Її потрібно вгадувати і в драмі, і в казці. Що стосується вистави "Пан Коцький", то це фольклорна казка. І працювати з цим матеріалом для мене було дуже приємно і цікаво. Це був своєрідний відпочинок душі. І в ній, до речі, теж є певне філософське підґрунтя.
Тобто ви не ставитеся до жанру казки поблажливо і працюєте над їхньою постановкою так само серйозно і глибоко, як, наприклад, над постановкою "Дракона"?
Але ж і "Дракон" – це теж казка. Тільки – казка для дорослих. І "Ромео і Джульєтта" Шекспіра – це теж своєрідна казка. Тому жанр казки, він не такий простий і примітивний, як може здатися, на перший погляд. Це серйозний жанр зі своєю специфікою і працювати в ньому для режисера-постановника по-своєму цікаво.

Чому обрали для постановки саме цю казку?
Це було досить давно – у 2013 році. Насправді спочатку оригінальний текст цієї казки поміщався на половині аркуша. Але на той час у театрі працювала молода й талановита дівчина Наталя Ігнатьєва, яка успішно пробувала себе на ниві драматургії. У неї на той час уже йшла одна казка "Котигорошко". І ми разом із нею вирішили зробити цю казку, перенісши її дію в карпатські реалії. Це було цікаво. Наталя написала не тільки текст для казки, а й деякі тексти пісень і колядок. У 2016 році, коли я закінчував навчання на режисерському факультеті в Харкові, мені потрібно було поставити дипломну виставу. Ту виставу, яку я панірував представити як дипломну роботу, мені не дали поставити в театрі. І тоді мені запропонували "захищатися" будь-якою іншою роботою. А до цього часу я вже мав готову цю казку. І саме "Пан Коцький" став моєю дипломною роботою. Тому для мене це справді знакова вистава в моїй біографії і мені приємно, що саме її ми можемо показати на цій сцені в Кам’янському, де я пропрацював кілька років.
Як вам зараз працюється в прифронтовому Запоріжжі?
Нервозно, звісно… Ти приходиш на виставу, а тут сирена… І глядачі змушені йти до сховища замість того, щоб насолоджуватися грою акторів. І бувало таке, що через тривалі за часом тривоги, глядачі йшли з театру, так і не подивившись вистави, а артисти розгримувалися і йшли додому. Це викликає не дуже приємні емоції. Якщо вночі бувають прильоти, то ми вранці зустрічаємося і ділимося один з одним, хто як це пережив. Але нічого… Ми тримаємося. Я не бачу в людей якогось відчаю чи песимізму. Не можу сказати, що ми до цього звикли, ми просто сприймаємо це як реальність. І в цій реальності ми живемо.
Але люди в Запоріжжі все одно ходять у театри?
У тому-то й річ, що ходять… У нас зараз у театрі повні зали, але це не свідчить про те, що в нас добре працює каса. У нас приблизно половина глядачів – це представники пільгових категорій, у тому числі й переселенці, які приходять на вистави безкоштовно. Але вони приходять, і це – головне. І на дитячі вистави теж приходять і приводять дітей. Я ж кажу, що ми звикли жити в цій реальності.

А не пошкодували, що повернулися до Запоріжжя з відносно спокійного Кам’янського?
Анітрохи. Для мене "спокій" – це абстрактний стан. Я повернувся в Запоріжжя, бо це моє рідне місто і там була для мене робота.
Ви повернулися на роботу в театр імені Магара?
Ні. Я повернувся до театру "Ві" (Vie), який зараз увійшов до складу такого своєрідного творчого конгломерату під назвою "Дім актора", до якого також входить театр танцю. Театр "Ві" ми свого часу створювали своїми руками "з нуля", тому в мене до нього особливе ставлення. І повернувшись, я з радістю відзначив, що, незважаючи на воєнний час, незважаючи на те, що певний проміжок часу я не мав до нього стосунку, цей театр зараз живе повноцінним життям. Прийшли молоді актори, яких я не знав і ми за досить короткий період разом із ними зробили досить серйозну виставу – "Самотній Захід" за п’єсою Мартін Мак-Дона. Широкому загалу глядачів він відомий як режисер фільмів "Залягти на дно в Брюгге", "Сім психопатів", "Три білборди за межами Еббінга, Міссурі" та "Банші Інішеріна". І ще ми зробили три потужні моновистави умовно об’єднані однією наскрізною ідеєю під назвою "Незабутнє". А до театру ім. Магара мене запросили відновити мої старі вистави і після цього ми уклали контракт на нову роботу. Прем’єру цієї нової вистави ми плануємо на квітень.

Вистава "Хто я є?", яку ви поставили в Театрі ім. Лесі Українки в Кам’янському, увійшла до короткого списку премії "Січеславна". Що ви відчули, дізнавшись цю новину?
Мені дуже приємно. Коли я їхав і ми розлучалися з хлопцями, я їм сказав: "Це тепер ваша вистава і все залежить тільки від вас". Я вважаю, що театр це насамперед акторська територія. Театр повинні розвивати саме актори. І як мені здається на цьому матеріалі хлопці, які в ньому грають, помітно підросли, як актори. Я думаю, вони й самі це розуміють. І, знову ж таки, мені так здається, що в театрі важливо грати таку виставу. Тому хочу сказати "спасибі" керівництву театру, за те, що вони ухвалили рішення представити її на конкурс "Січеславна" і хочу подякувати журі, за те, що вони оцінили нашу роботу. Хоча я працюю не за нагороди. Для мене, як режисера, важливо, щоб актори розвивалися. Я сам свого часу прийшов до театру, як актор і я знаю, що для актора означає, коли він може розвиватися. Тому я завжди йшов, коли відчував тупикову ситуацію.

© Копіювання та передрук матеріалу (повністю або частково) та використання світлин у інших ЗМІ можливі тільки за попереднім дозвілом редакції ТРК “МІС”.