5 квітня Кам’янське провело в останню путь головного режисера Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Анатолійовича Чулкова.

Прощання з Майстром відбулося на Основній сцені театру. Саме тут він створив десятки вистав, більшість яких увійшла до золотого фонду нашого театру та була відзначена численними нагородами. Цій сцені він присвятив 35 років свого життя, і саме звідси зробив крок у вічність. Його життя було нерозривно пов’язане з магією сцени. Він привіз до нашого міста високу культуру театральної школи, яку бережно плекав і передавав учням. Для театру Кам’янського він став не просто головним режисером, а справжнім будівничим: саме завдяки його режисерському генію наш театр отримав статус академічного та став центром тяжіння для поціновувачів справжнього мистецтва.

Цього яскравого сонячного дня театр немовби поринув у темряву смутку. Проститися з Майстром, сказати йому останнє "дякуємо" та "прощавайте" прийшли десятки людей: актори, друзі, віддані глядачі. Ті, хто знав його особисто, хто вчився грати у його виставах, і ті, хто вчився жити, мріяти й кохати, дивлячись на його роботи. Приїхали віддати шану колеги-режисери з провідних театрів Дніпра та Запоріжжя.

У промовах виступаючим важко було підбирати слова. Біль заважав людям говорити, проте вони знаходили в собі сили, щоб згадати Майстра і Людину, великого режисера і талановитого педагога. Сергій Чулков вірив, що театр має лікувати душі, особливо в найтемніші часи. І він був стовідсотково правий.

Перед присутніми виступив провідний актор театру, заслужений артист України Олег Волощенко, який по праву називає Сергія Чулкова своїм Вчителем, адже навчався у нього ще в театральному коледжі. Він зауважив, що Сергій Анатолійович був унікальною особистістю. Символічно, що саме сьогодні, у день свого прощання з усіма, хто його любив, він мав би святкувати 87-річчя. Це дуже в дусі Майстра: вразити несподіваним, оригінальним і навіть геніальним рішенням — як на сцені, так і в житті.

Ця присутність режисера відчувалася всюди. Навіть у фоє театру увагу привертала символічна інсталяція: крісло, на спинку якого був накинутий робочий піджак Сергія Анатолійовича. Поруч на столі — пісочний годинник як символ невпинності часу. Здавалося, Майстер просто вийшов на хвилинку у справах, адже він працював до останніх днів. Його життя обірвалося на постановці вистави "Месьє Амількар платить" за п’єсою Іва Жаміака. Текст цієї п’єси разом з окулярами Сергія Чулкова так і залишився лежати на спорожнілому кріслі, нагадуючи про перерваний творчий політ.

Біля труни у почесній варті, змінюючи одне одного, стояли актори театру — його учні та соратники. А в залі сиділи ті, хто роками приходив насолодитися мистецтвом Режисера, щоб востаннє провести його за давньою театральною традицією — довгими, щирими оплесками, що не стихали під склепінням зали.

Після цивільної паніхиди відспівування пройшло у Свято-Миколаївському соборі. Там зібралися найближчі люди: родина та друзі, для яких ця втрата є особистим, невимовним болем.

Сьогодні ми попрощалися не просто з людиною — разом із ним у минуле пішла ціла епоха. Проте театр продовжує жити. Справу Майстра продовжать його численні учні, а світла пам’ять про Сергія Анатолійовича назавжди залишиться в кожній виставі, у кожному подиху сцени, якій він віддав усього себе.