Прем’єра вистави "Вій" на сцені Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки пезперечно стане головною культурною подією Кам’янського цього сезону. Підвищений інтерес у мистецькому середовищі міста до цієї постановки виник одразу, щойно з’явилася інформація про початок роботи над відомою повістю Миколи Гоголя. Особливо з урахуванням того, що режисером вистави виступив Сергій Павлюк — головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Його попередня робота на нашій сцені, "Матінка Кураж та її діти", свого часу вразила не лише глядачів Кам’янського, а й поважних театральних критиків та експертів, які віддали їй одразу чотири нагороди вищої театральної премії Придніпров’я "Січеславна".

Після перегляду "Вія" можу впевнено зазначити: всі очікування не просто виправдалися, вони виявилися набагато перевершеними. Раніше я неодноразово підкреслював, що кожним новим великим концертом, кожною прем’єрою театр Кам’янського підіймає планку своєї майстерності на нову висоту. Інколи навіть задавався питанням: на якій же позначці вони зафіксують свій остаточний рекорд і створять щось таке, що перевершити вже неможливо? Проте колектив укотре не просто приємно здивував, а по-справжньому вразив.

У цій постановці театр просто прибрав саму планку. Виставою "Вій" творці не намагалися, якщо оперувати спортивними термінами, встановити черговий рекорд — команді це було непотрібно. Вони просто розчинилися у творчрсті і створи шось неймовірне. Це як у бойових мистецтвах: можна роками відточувати удари, щоб вийти переможцем у будь-якому двобої, проте справжній Майстер взагалі не націлений на поєдинок і тріумф. Він значно вищий за прості рухи та прагненння перемоги, для нього головне — не зовнішнє, а внутрішнє, духовне. Він осягає особливу мудрість, і саме тому є Майстром.

Ось і команда вистави "Вій" досягла цього рівня, цієї творчої нірвани. Зовні здається, що вони зовсім не напружують м’язи, як це роблять спортсмени зі стрибків у висоту, відштовхуючись від землі заради того  щоб піднятись на чергову сходинку п’єдесталу перемржців. Вони просто парять у просторі, левітують над сценою, наче буддійські монахи, які здобули можливість перемогнти земне тяжіння через глибоку медитацію та духовну чистоту.

Саме таке враження створюється, коли дивишся на сцену і спостерігаєш за акторами. Це чисте мистецтво — золото найвищої 999-ї проби. Проте я, як людина близька до театру, чудово розумію, скільки сили було вкладено, скільки пролито поту, набито синців і спалено нервів, аби досягти такого неймовірного результату.

На афіші зазначено, що це містерія. Сам режисер зізнається, що визначив би жанр як класичний психологічний горор. Мені ж після фінальної сцени здалося, що це скоріше містичний трилер. Дійсно, через багатогранність та об’ємність постановки з конкретним жанром визначитись важко. Хоча, напевне, точне формулювання тут і не важливе. В першу чергу це неймовірна та ювелірно вибудована хореографічно-пластична вистава, якою треба просто насолоджуватись. А побачити в ній можна багато чого: у тому числі унікальні українські традиційні обряди та народні пісні. Обрядовий спів у виставі — взагалі окрема тема. Ці композиції можна випускати окремим аудіоальбомом, як саундтреки до популярних голлівудських фільмів, і просто слухати на повторі.

Особливе враження справляє сценографія — начебто мінімалістична, але водночас насичена глибоким символами і вивірена до найдрібніших деталей.  Кожен світловий акцент працює як окрема репліка, а костюми акторів органічно поєднують традиційні мотиви з сучасною пластикою. Саме завдяки цим деталям містерія набуває відчуття справжнього ритуалу, у якому глядач стає учасником.

Скажу чесно: дехто з глядачів буде здивований, бо не побачить на сцені класичної гоголівської історії про страшенного підземного духа. Та й самого Вія у звичному розумінні тут немає. Це єдиний спойлер, який я дозволю собі в цьому тексті. Режисер взяв у Гоголя саму ідею і вклав у неї зовсім інші, особливі сенси. Для когось це виявиться незвичним або неприйнятним. Але ми говоримо не про повторення легендарної повісті, а про самостійний мистецький продукт за її мотивами. І ця вистава, я впевнений, також стане легендою.

Вважаю, що виділяти когось окремо з акторського ансамблю зараз недоречно. Ми маємо справу з цілісним шедевром театрального мистецтва, який робить досконалим кожна найменша деталь. Для порівняння: оцінюючи золоту скіфську пектораль, мы захоплюємося витвором античних ювелірів у цілому, а не кажемо, що лише зображення одного конкретного бика чи елемента орнаменту робить її неповторною.

Хочу щиро привітати з цим беззаперечним успіхом неймовірну команду вистави та весь колектив театру, і в першу чергу — директора-художнього керівника Маргариту Андріївну Кудіну, якій спала на думку смілива ідея втілити "Вія" на нашій сцені. Дякую вам за той емоційний та інтелектуальний подарунок, який тримає в напрузі й змушує рефлексувати навіть після того, як у залі згасло світло. Ця подія залишиться в моїй пам’яті назавжди.