Є унікальні місця, де сама атмосфера просякнута історією, щирістю та неймовірною творчою енергією. Одне з таких місць — селище Петриківка. Це не просто населений пункт на карті Дніпропетровщини, а колиска самобутнього народного мистецтва, яке стало одним із найважливіших візуальних символів України у світі.

Петриківський розпис — це не лише про квіти, калину та дивовижних птахів. Це про віковічну свободу, жагу до краси та особливе світосприйняття нашого народу. Невипадково у грудні 2013 року цей унікальний промисел було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Сучасні майстри продовжують зберігати та розвивати традицію, передаючи її з покоління в покоління.

Сьогодні знімальна група програми "ТОП ТУР" Міської Інформаційної Служби Кам’янського завітала до Петриківки, щоб зануритися у цей дивовижний світ. Поки наші колеги починають готувати новий яскравий випуск телепрограми, ми орперативно поділимося з читачами першими враженнями, історіями та світлинами з цієї натхненної подорожі.

Обереги з козацьких часів та жива історія у стінах музею

Справжньою перлиною селища є Петриківський музей етнографії, побуту та народного мистецтва. Переступаючи його поріг, ти нібито поринаєш у казковий світ та здійснюєш подорож у минуле років на 100–150. Тут зібрано понад три тисячі унікальних експонатів: від витончених робіт відомих майстрів до автентичних предметів старожитності, які колись були у кожній місцевій хаті.

Про витоки селища та зародження розпису розповідає директорка музею Любов Василівна Юхименко. За її словами, за документальними джерелами історія Петриківки розпочалася у 1772 році з ініціативи останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, який заснував тут поселення.

"Коли козаки тут жили, кожна сім’я мала своє ремесло: хтось робив бочки, хтось шив, люди обмінювалися продукцією. Поряд із ремеслом розвивалося й майстерництво. Увечері жінки та дівчата вишивали придане. І у Петриківці сформувався свій особливий стиль. Спочатку з’явилися кольорові витинанки, а згодом — і настінний розпис", — ділиться Любов Василівна.

Центральне місце у давній хаті посідала піч. За місцевою легендою, настінний розпис народився завдяки господиням, які прагнули прикрасити свої оселі: якщо на білій печі з’являлася пляма, її не просто білили, а прикривали намальованим візерунком. Сусідки підхоплювали цю ідею, і невдовзі яскраві квіти розквітали вже над дверима, вікнами та навіть на зовнішніх стінах хат.

Перші фарби робили з натуральних рослинних витяжок, а найголовнішим та найдавнішим інструментом був палець самого майстра. Для створення дрібних та витончених деталей використовували стебла рогози, а також унікальні саморобні пензлики з котячої шерсті.

"Які б не були сучасні пензлі — з поні чи білочки — вони петриківського мазка не дадуть. Наш пензлик з котячої шерсті, якщо його намочити, збирається в одну тоненьку ворсинку. Саме завдяки йому виходять оці славнозвісні витончені елементи з довгим косичком", — пояснює директорка музею.

Згодом орнамент збагатився символічними елементами: калина почала уособлювати дівочу вроду, молодість та свободу, а традиційна "цибулька" та пишні квіти стали основою більшості композицій.

Символ незламності та розпис на кожному кроці

Гуляючи Петриківкою, розумієш, що мистецтво тут вийшло далеко за межі музейних залів. Воно живить усе селище: розписані зупинки, фасади магазинів, стіни житлових будинків та аптек. Однми з найвідоміших пам’яток селища є рекордна 120-метровий розписаний паркан та величезна декоративна тарілку діаметром у кілька метрів, яку внесено до Книги рекордів України як найбільший об’єкт із петриківським орнаментом.

Під час подорожі знімальній групі вдалося поспілкуватися з людиною, яка присвятила цьому мистецтву все життя. Микола Петрович Іщук — голова ГО "Майстри Петриківського розпису", художник, заслужений майстер та делегат 8-ї сесії ЮНЕСКО в Баку, де розпис офіційно увійшов до світової спадщини.

"Я малюю з дитинства, ще з 1962 року. Мій дядько був художником і привив цю любов. Я закінчив художню школу, працював на фабриці петриківського розпису, потім викладав у навчальному закладі, де організував групу художників. Наш розпис — це стилізація рослинного орнаменту, передача краси природи через душевний стан. Щоб його створювати, треба мати хист, любов та відчуття гармонії", — розповідає Микола Петрович.

Майстер згадує, що за десятиліття петриківські художники розписали безліч об’єктів — від класичного фарфору та паперу до великої техніки. Свого часу місцеві умільці прикрасили традиційними орнаментами 12 шкільних автобусів, які згодом потрапили до Реєстру рекордів України, а також трактор та навіть справжній гелікоптер.

Сьогодні у виставковій майстерні Микола Петрович продовжує працювати за робітничим столом, готуючи нові роботи на козацьку тематику та передаючи досвід молодим спеціалістам.

Традиція, що дарує надію на мирне майбутнє

Петриківський розпис пройшов крізь століття, витримав випробування часом і сьогодні продовжує жити та надихати. На жаль, повномасштабна війна внесла свої корективи навіть у це світле та життєствердне мистецтво. Якщо раніше майстри розписували затишні хати, дерев’яні дощечки та порцеляновий посуд, то тепер у руках художників усе частіше опиняються відпрацьовані гільзи, артилерійські тубуси, каски та уламки зброї.

Перетворені на витвори мистецтва, ці атрибути війни продаються на міжнародних благодійних аукціонах, а зібрані кошти спрямовуються на підтримку Збройних Сил України та допомогу постраждалим.

Водночас орнаменти Петриківки продовжують приносити радість у повсякденне життя: яскраві шкільні автобуси, розписані майстрами, щодня возять дітей на навчання по всій Дніпропетровській області, нагадуючи про коріння та безперервність життя.

Ми віримо, що вже незабаром наша країна вибереться з мороку війни, а петриківська квітка знову асоціюватиметься виключно з миром, дитячим сміхом, сонячним світлом та безтурботним щастям.