29–30 вересня 1941 року в київському урочищі за два дні було вбито понад 33 тисячі людей. Це один із наймасштабніших розстрілів в одному місці за всю Другу світову війну.

Місто напередодні

19 вересня 1941 року німецькі війська увійшли до Києва. До війни в місті жило близько 160 тисяч євреїв, приблизно п’ята частина киян. Близько 100 тисяч із них евакуювалися або були в лавах Червоної армії, тож під окупацією лишилося приблизно 60 тисяч, здебільшого жінки, діти, старі й хворі.

Перший тиждень окупації позначився потужними вибухами в центрі міста, зокрема на Хрещатику. Їх спричинили радянські міни, але німці використали цю диверсію як привід для знищення євреїв, що залишалися в місті.

Два дні вересня

28 вересня по місту розклеїли близько двох тисяч оголошень: євреям наказували наступного ранку з’явитися в призначене місце з речами та документами. Багато хто сподівався, що їх просто переселяють.

Людей зібрали, змусили роздягтися й невеликими групами вели до яру, де їх розстрілювали. Операцією керували підрозділи айнзатцгрупи C, а безпосередньо розстрілював Зондеркоманда 4а під командуванням Пауля Блобеля. Самі виконавці відзвітували в Берлін про 33 771 вбитого єврея за ці два дні.

Це число, що спирається на німецькі документи, є мінімальною оцінкою. Тому в різних джерелах трапляються формулювання "понад 33 тисячі" й "майже 34 тисячі".

Яр, який не замовк

Розстріли на цьому не закінчилися. Убивства тривали до осені 1943 року й припинилися лише за кілька днів до визволення Києва 6 листопада 1943 року. Німці вбивали тут не лише євреїв, а й ромів, радянських військовополонених, мирних киян та пацієнтів місцевої психіатричної лікарні. Загальну кількість жертв оцінюють приблизно у 100 тисяч осіб, а точної цифри ніхто не знає: історики називають числа від 70 до 150 тисяч.

Поруч із яром діяв Сирецький концтабір. У серпні 1943 року, коли Червона армія наближалася до Києва, німці зігнали 321 в’язня, щоб розкопати братські могили й спалити рештки. Вісімнадцятьом полоненим вдалося втекти й пізніше свідчити про злочин.

Свідки й суд

Серед тих, хто вижив у вересневому розстрілі, була актриса Діна Пронічева. Вона свідчила на радянському суді в січні 1946 року, де судили 15 німецьких поліцейських. Вона розповідала про групи чоловіків, жінок, старих і дітей, яких змушували роздягатися перед розстрілом, і про дитячі голоси, що кликали матір.

Блобеля судили в Нюрнберзі. Його засудили до страти й повісили у Ландсберзі 8 червня 1951 року. А рейхскомісар України Еріх Кох за злочини в Україні так і не постав перед судом.

Боротьба за пам’ять

Радянська влада встановила на місці розстрілів пам’ятник лише 1976 року. Текст на ньому говорив про тисячі мирних жителів і не згадував, що переважну більшість жертв становили євреї. У 50-ту річницю, 29 вересня 1991 року, в незалежній Україні відкрили пам’ятник єврейським жертвам у формі менори.

Відтоді 29 вересня в Україні щороку вшановують пам’ять загиблих. Сьогодні на території урочища працює Національний історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр". Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" досліджує ці події та зберігає свідчення.

Символ "Голокосту від куль"

Бабин Яр став символом того, що дослідники називають "Голокостом від куль": понад мільйон євреїв на сході Європи було вбито просто біля власних міст і сіл, у ярах, лісах і кар’єрах, ще до створення промислових таборів смерті. Про цю трагедію довго знали значно менше, ніж про Аушвіц.

Ще одна частина цієї пам’яті стосується тих, хто ризикував життям. Президент України називав цифру 2 659 українців, визнаних Праведниками народів світу, тобто людьми, які рятували євреїв.

Чому це важливо сьогодні

Президент Зеленський у зверненні до роковин казав, що найстрашніші злочини стають можливими там, де світ вирішує не помічати, мовчати чи зволікати з рішучою відповіддю. Бабин Яр нагадує, що масові вбивства починаються задовго до перших пострілів: зі слів, ярликів, оголошень на стовпах і байдужості сусідів. Тому пам’ятати означає не лише сумувати, а й розпізнавати ці ознаки й не відводити погляду.

Вічна пам’ять усім жертвам Бабиного Яру.