Днями виповнилося 134 роки від дня народження видатного українського архітектора, художника, мистецтвознавця Віктора Карповича Троценка (01(13).05.1888 – 04.06.1978). До багатої спадщини майстра належать і будинки Нового селища металургів Кам’янського, споруджені в другій половині двадцятих років.

У 1925-му після довгих років занепаду, спричиненого громадянською війною, в Кам’янському знов стає до ладу металургійний завод. Гостро постає проблема житла для працівників. Тож на великій вільній ділянці між Верхньою колонією, станцією Тритузною та Гімназичним проспектом розпочинається будівництво Нового селища металургів.

У відбудовний період становище з будматеріалами в країні було дуже тяжким. Багато цегельних та цементних заводів не працювало. І в тому-таки 1925 році за пропозицією інженера І. П. Мірошниченка трест «Південсталь», до якого належав і Дніпровський завод у Кам’янському, запровадив у будівництво шлакобетон (як тоді називали українською, «жужелебетон») – 1 частина вапна та 20 частин шлаку. А вже шлаку, цього відходу доменного виробництва, тут було вдосталь.

При будівництві з набивного шлакобетону застосовували пересувну опалубку, яку після використання на одній споруді передавали на будмайданчик іншої. Це дозволяло послідовно провадити різні види робіт і прискорювало їх темпи.

Заради історичної справедливості зазначимо, що на Дніпровському заводі шлаковий бетон масово вживався для будівництва з кінця ХІХ століття. А в 1904 році на підприємстві відкрилася й добре механізована майстерня з виготовлення шлакової цегли (раніше шлакова цегла надходила з Катеринослава). Таким чином не лише вироблявся якісний будівельний матеріал, а й вирішувалось питання утилізації металургійних відходів.

Центральною вулицею нового району стала Головна Селищна, яка й донині зберегла своє ім’я. Посередині цієї широкої вулиці простягся сквер, названий Комсомольським парком. У кварталах на північ від Головної Селищної постали одноповерхові 2-квартирні будинки, на південь – двоповерхові 4-квартирні. У відповідальних точках району виросли 2-квартирні будинки мансардного типу – вони споруджувалися не з монолітного шлакобетону, а зі шлакової цегли.

Автором усіх цих проєктів і став Віктор Карпович Троценко, який тоді працював у тресті «Південсталь» та організував там спеціальний відділ із проєктування житла для металургів. Разом з іншими спеціалістами він розробив типові проєкти житлових будинків і секцій, які широко застосовувались у будівництві робітничих селищ в індустріальних містах України. Проєкти ці поєднали в собі раціональність, економічність, масовість і справжню народність, що було так притаманно Троценку.

«На заводі працює понад 18.000 робітників. Завод ім. Дзержинського не лише поширює сам себе та своє виробництво. Він поширює, оживляє й селище. Наприклад, у 25–26 роках заводом було збудовано понад 50 одноповерхових, двохквартирних будинків і дванадцять двоповерхових. В 27 році також понад дванадцять двоповерхових і одна трьохповерхова будівля і все для робітництва. Самі робітники теж збудували 340 будинків», – йдеться у нарисі М. Мищенка «Казка Червоного Жовтня», опублікованому в журналі «Всесвіт» № 45 за 1927 рік, саме в часи активного будівництва Нового селища.

Протягом другої половини 20-х будинки в «модерному українському стилі» (як писали тоді), зручні та затишні, з етернітовими покрівлями, заповнили всю відведену територію. Помешкання – раціонально сплановані, з кімнатами хороших пропорцій і кухнею-їдальнею. Вікна будинків мають різну форму і розміри залежно від освітлюваних приміщень, житлових та господарських. Адже тогочасні санітарно-гігієнічні норми вимагали не лише обов’язкового наскрізного провітрювання кожної квартири, а й освітлення допоміжних приміщень прямим природним світлом.

Для вдалого розташування житлових приміщень по сторонах світу в Новому селищі використано «рядкову» систему забудови: більшість будинків тут орієнтовані вздовж меридіана, за лінією північ-південь. При будинках – і одноповерхових із присадибними ділянками, і двоповерхових із територіями загального користування – постали всі необхідні господарські споруди.

Одночасно з будівництвом висаджувались дерева та кущі. По кількох десятиліттях зелені насадження вкрили собою двори й надали вулицям вигляду тінистих паркових алей. Буквально потопаючи в зелені, Нове селище стало справжнім селищем-садом, де забудова і озеленення становлять єдине ціле. Особливо вирізняються у забудові району його «родзинки» – ошатні будинки мансардного типу, в яких використано традиційні мотиви та деталі української народної архітектури.

Найперша забудова Кам’янського радянської доби стала прикладом масового поточного будівництва 20-х років із місцевого матеріалу. Найвідомішим будинком Нового селища стала звернена чолом на проспект двоповерхівка, де в одній з квартир жила родина Брежнєвих. Колишній Комсомольський парк, що за новітніх часів перетворився на здичавілі хащі, не так давно почасти привели до ладу. І будинки, в яких мешкали багато поколінь кам’янчан, стоять уже сто років майже. Міцні, як дзвони. Хай стоять собі й надалі.