У публікації використані фото з видання «Опис Дніпровського заводу…» 1908 року

1 липня відзначається День архітектури України. Сьогоднішня дата є доброю нагодою згадати про архітектурну спадщину старого Кам’янського, неповторне обличчя якого склалося ще в позаминулому столітті. Спадщину як існуючу, так і вже втрачену, а також ту, яку ми ще можемо врятувати.

Про виникнення та розвиток Дніпровського заводу і міста ми згадували нещодавно. Як зазначають фахівці, Кам’янське стало досить рідкісним прикладом створення промислового міста за генеральним планом. У так званій Верхній колонії знаходились 32 будинки квартирного типу, де проживало заводське керівництво, інженери, лікарі, викладачі. Район мав водопровід, каналізацію, електроосвітлення. Також у Верхній колонії та безпосередньо біля неї розташувались головна контора заводу, храми, лікарня, громадські та навчальні заклади.

У Нижній колонії – впорядкованому котеджному містечку для кваліфікованих робітників – було 129 будинків двоквартирного і казарменого типу (вже за радянських часів знесені при розбудові заводу). Звичайні ж робітники, які становили переважну більшість, мешкали де доведеться – наприклад, винаймали кутки у місцевих селян.

Після революційних виступів 1905 року Верхню колонію від решти Кам’янського відділив шлакобетонний мур із масивною брамою. Стіна ця і ворота будуть знесені за радянських часів, десь на межі двадцятих та тридцятих років.

Від колишніх воріт у напрямку заводу йшов Банний спуск – одна з вулиць старого Кам’янського, нині вже не існуюча. Спуск дістав назву від громадської лазні (1906). Збудовано її було на вимогу робітників, висунуту на початку все тієї ж революції 1905 року.

Житлові будинки Верхньої колонії – переважно скромної архітектури, але міцні та надійні. Напередодні революції їх кількість зросла до сорока. І саме цей район став тим ядром, з якого розбудувалося сучасне місто.

На просторій площі, нині названій іменем першого директора-розпорядника Дніпровського заводу, видатного промисловця та мецената Ігнатія Ігнатійовича Ясюковича, височіє ошатна будівля головної контори заводу (1898; лівий неокласичний об’єм із куполом добудований у 1916 за проєктом видатного архітектора Олексія Яковича Сокола). Колись перед заводоуправлінням стояли дві статуї, що символізували промисловість і торгівлю. Окрасою цього місця стали й дві скульптури левів, поставлені обабіч дверей заводської прохідної з боку території підприємства.

На площі в 2014 році постав бюст Ясюковича, створений заслуженим художником України Гарніком Ашотовичем Хачатряном. А на будівлі заводоуправління привертає увагу меморіальна дошка герою іншої доби – Івану Павловичу Бардіну. Провідний радянський металург, вчений зі світовим іменем, академік та віце-президент Академії наук СРСР був головним інженером заводу і фактичним керівником підприємства у 1925–1929 роках.

Поряд із головною конторою стоїть будівля заводського клубу (згодом – музею підприємства), побудована у 1899 році за особистою ініціативою Ігнатія Ясюковича. Як зазначалося в описі заводу 1908 року, заклад «занимает первое место среди учреждений, имеющих целью доставить служащим возможность приятного препровождения времени и почву для развития общительной жизни». Він слугував місцем зборів і проведення дозвілля лише для членів так званих «заводського клубу» та «гімнастичного товариства».

«У концертному залі цього будинку в 1915 р. виступав видатний співак Федір Шаляпін», – сповіщає сучасна меморіальна табличка. Цей факт базується лише на окремих спогадах і документально на сьогодні не підтверджений. Натомість не викликає сумнівів те, що у квітні 1913 року на сцені заводського клубу виступив із концертом інший відомий співак двадцятого століття – Володимир Касторський.

До речі, для поліпшення акустичних якостей приміщення у сцену при будівництві було вмонтовано численні пляшки від шампанського. Одну з таких пляшок, видобуту при ремонті, ще не так давно міг побачити кожен відвідувач музею.

Найцікавішою частиною будівлі стала головна зала з прекрасним ліпленням, серед якого зберігся медальйон із зображенням креслярських інструментів. Ренесанс із щедрою домішкою бароко – у подібному стилі збудовані відомі одеський та львівський театри.

За радянських часів тут був Центральний клуб техніки. Згодом – Будинок піонерів (за нацистської окупації він, звісна річ, не діяв). Із 1977 року в приміщенні розташувався музей історії Дніпровського металургійного комбінату – один із центрів культурно-просвітницької роботи на підприємстві.

Із 2010 року поруч є ще один музей – просто неба, який відображає історію підприємства за всі роки його діяльності. Чільне місце в експозиції займає маневровий паровоз 50-х років, що трудився на заводі до 1982-го року (встановлений тут у 2011).

Дніпровський завод був побудований на основі обладнання, перевезеного з Варшави, де сталеливарний завод припинив свою діяльність. Переважну більшість керівництва і кваліфікованих кадрів тут становили поляки, які прибули до Кам’янського разом зі своїм підприємством. Чисельністю та впливовістю польської громади й пояснюється існування такої видатної будівлі, як костьол Святого Миколая.

Споруджений він за проєктом архітектора Харманського у стилі, близькому до англійської готики. У 1898 році в храмі відбулося перше богослужіння. Згодом біля костьолу побудували католицький дитячий притулок зі школою.

За традицією, вхід до церкви влаштовується із західного боку, вівтар – зі східного. Проте в кам’янському костьолі перемогла практичність: головним фасадом він звернений на схід, до житлової забудови Верхньої колонії, а вівтарем – на захід.

Хоча собор Святого Петра в Римі, головний храм католицької церкви, також обернений апсидою на захід, а входом – на схід. Причиною цьому там теж послужила містобудівна ситуація.

Костьол, як і решту храмів міста, зачинили в 1929 році. За радянські десятиліття тут перебуло безліч різноманітних закладів та установ: клуб, планетарій, військкомат, згодом – склади та майстерні. Без належного утримання будівля дуже занепала.

Але врешті настають інші часи. Створюється ініціативна група із відродження зневаженої святині. Збирається католицька громада міста, у храмі знов розпочинаються богослужіння. Протягом 90-х років триває ґрунтовна реставрація будівлі. Сьогодні костьол Святого Миколая має цілком достойний вигляд та є справжньою окрасою міста, дивує його гостей і надихає митців.

Із католицькою церквою сусідять будівлі колишньої заводської лікарні, заснованої в 1889 році (нині – міська лікарня №1). А навпроти лікарняного містечка розташувалося заводське училище, відкрите 1893 року й розширене добудовами 1898 і 1908 років. Зараз тут міститься фаховий коледж харчових технологій та підприємництва Дніпровського державного технічного університету. Особливий інтерес усередині будівлі становлять металеві парадні сходи, одні з найгарніших у старому місті.

Неподалік, на затишній Інститутській вулиці, стоїть великий та величний «будинок №40» – споруджений за проєктом архітектора Олексія Сокола, він став останнім дореволюційним на Верхній колонії. Зведений під час Першої світової, у 1915 році, силами німецьких та австрійських військовополонених, із двадцятих-тридцятих років він став відомий як Будинок іноземних спеціалістів, під керівництвом яких у місті здійснювалась радянська індустріалізація.

Майже навпроти нього в тому-таки 1915-му споруджено «будинок учителів», де мешкали викладачі навчальних закладів Кам’янського. По сусідству збереглися чоловіча та жіноча гімназії (нині корпуси технічного ліцею), а також будівля і школа православного дитячого притулку, де за радянських часів розташувався індустріальний інститут.

Справжнім центром культурного життя Кам’янського була народна аудиторія. Ця гарна неоренесансна будівля постала, як вважається, в останній рік ХІХ століття. Тут діяли бібліотека й читальня, раз на тиждень грав оркестр, двічі на тиждень відбувалися театральні вистави або концерти, а часом – лекції «образовательного и нравственного характера».

Довкола аудиторії було влаштовано парк – як і вулиці Верхньої колонії, він освітлювався електродуговими ліхтарями. Привертав увагу просторий залізний павільйон, який у 1896 році слугував для представлення продукції заводу на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді. У парку ж він призначався для оркестру, що влітку супроводжував своєю музикою прогулянки кам’янчан.

Сучасного вигляду будівля аудиторії набула після низки добудов радянських часів. Нині тут міститься Академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки. А в 2000 році у сквері біля театру встановлено достойний пам’ятник Тарасові Шевченку авторства Гарніка Хачатряна.

Звичною справою в ті далекі часи було й спорудження православних церков при установах та підприємствах. Зокрема, кожен працівник Дніпровського заводу був зобов’язаний відраховувати піввідсотка заробітної плати на будівництво церкви і письмово підтверджував це при вступі на роботу.

Свято-Миколаївська церква, спроєктована архітектором Леонідом Альбертовичем Бродницьким, була завершена в 1894 році. Вона витримана у поширеному тоді «неоруському» стилі, що використовував мотиви російського зодчества XVII сторіччя. Увесь багатий декор будівлі виконано з цегли, ліплення тут не застосовувалось. Згодом церква пережила кілька масштабних розбудов.

За радянських часів тут містився музей, який, можливо, і вберіг будівлю від знищення. Зрештою ж наприкінці 80-х її було передано церкві. Розпочалася велика реставрація, внаслідок якої Свято-Миколаївський собор зовні та всередині набув сучасного, вже звичного містянам вигляду.

У 2010 році він став кафедральним собором новоствореної єпархії, а 2013 року між ним і театром з’явилася Соборна площа із композицією «Голгофа» скульптора Гарніка Хачатряна.

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram