Кореспондент: Віталій Баранник

11 листопада  у світі відзначається День памʼяті тварин-жертв війни (Animal Victims of War). На жаль, ця подія сьогодні набула ще більшої актуальності у звʼязку з війною в Україні. В Україні внаслідок російської агресії щодня гинуть люди й тварини. При чому тварини гинуть не лише від снарядів, мін та куль, але й від голоду та спраги.

Тільки за пів року від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну загинули: 42 000 овець, 92 000 великої рогатої худоби, 258 000 свиней та понад 5,7 мільйона голів птиці. Загальну кількість загиблих тварин на сьогодні не зможе підрахувати ніхто.

Тварин, часто ризикуючи своїм життям рятують волонтери і військові. З одним з таких “рятівників”, майором Андрієм Шеменьовим, про якого свого часу в 128-й бригаді ТРО ходили справжні легенди ми поспілкувалися. Наразі Андрій служить в іншому підрозділі, проте дав згоду розказати, як у перший період війни рятував свійських тварин, які залишилися без господарів у прифронтовій зоні.

Андрій, ви професійний військовий?

Ні. Я колись навчався на військовій кафедрі в інституті, але в армії жодного дня до початку повномасштабного вторгнення не служив і не мав ніякого відношення ні до військової сфери, ні до зброї. Я закінчив гірничий інститут і у нас там була військова кафедра, де готували офіцерів – танкістів. Але це були 90-ті роки, коли все навколо руйнувалося. Тому нас тоді не відправляли ні на які збори.  Ми формально здали якість іспити, прийняли присягу – і все. Тобто ніякого практичного досвіду командування у мене не було.

Коли я в кінці лютого 2022 року прийшов на збірний пункт, де формувалася 128-ма бригада ТРО, то більшість людей там також не мала ніякого військового досвіду.  Тому мене, оскільки хоч і формально, але мав офіцерське звання лейтенанта, призначили командиром взводу.

Але якийсь досвід керівної роботи у вас був?

Так, до війни я працював в одній організації й під моїм керуванням було близько ста людей. Але керувати в мирний час цивільними людьми і під час війни – військовими, це зовсім речі. В армії зовсім інша специфіка. Там не всі методи з цивільного життя працюють. Були різні ситуації, але я впорався.

Нас коли формували, то 95% людей були невійськові. Багато було літніх Може хтось із них колись і служив у радянській армії строкову службу, але це було 30-40 років тому, але таких було дійсно небагато. А так, кого тільки не було на збірному пункті: і авто перекупники, і бізнесмени, і айтівці, які заробляли дуже великі гроші, були навіть люди з кримінальним минулим, які пів життя провели на зоні. Фахові військові, ті хто закінчували військові училища, у нас були на посадах командира батальйону, начальника штабу і вище. А командири взводів, командири рот були цивільними.

Скільки часу було на тренування і вишкіл?

Нашу бригаду сформували у кінці лютого, а 5-го червня ми вже поїхали на передову. За цей місяць ми лише кілька разів виїжджали на полігон, де нам дали постріляти з автомата. Такого, щоб нас чомусь навчали особливому і на щось спеціально натаскували – такого не було. Але у людей була сильна мотивація. Люди готові були йти на ворога з одним автоматом.

І в таких умовах – коли навколо йде війна, коли навколо все руйнується, ви намагались рятувати тварин. Чому?  Більшість би людей просто пройшли мимо цих котів або собак, а ви – ні.

Напевне, якийсь поклик у мене з середини йде…  Мені подобаються тварини, подобається з тваринами спілкуватись… Коли нас вперше відправили на фронт, ми перебували в такій місцевості, де  перетинаються кордони трьох областей: Донецької, Запорізької та Дніпропетровської. Ми зайшли в населений пункт, де взагалі не було людей. Коли почався російський наступ, коли почались інтенсивні обстріли, то люди тікали якнайшвидше і кидали своїх свійських тварин. Може не встигли, або не мали можливості їх взяти з собою. А може планували повернутись.  Коли ми заїхали в цей населений пункт у мене був справжній шок: будинки зруйновані, ніде немає жодної людини і по вулицях ходять кози, свині, корови… Картинка, як у пост апокаліптичному фільмі жахів. Собакам в цій ситуації легше. Вони збиваються в зграї і якось спільно виживають. А корів і кіз треба доїти… Якщо їх не доїти, то вони починають хворіти, у них починається запалення, вони починають страждати і можуть навіть померти. У нас був навіть випадок, коли ми побачили вагітну козу, як ось-ось вже мала народжувати. То приймали у неї пологи виходжували цих новонароджених козенят.

Тварин намагалися не тільки підгодовувати, а й вивозити у безпечне місце?

Так. Коли була можливість, то домовлялись з волонтерами, вони приїжджали та забирали тварин: собак, котів. Корів вивезти не могли, то самі їх доїли. Козенят, які народились, ми відвезли до сусіднього села де ще були люди. Приїхали, дивимось біля хат пасуться кози. Підходимо до бабці і просимо:

“Візьміть козенят, бо вони у нас без догляду помруть”.

Ви знаєте, був один випадок, який мене дуже сильно вразив. Я навіть зараз спокійно про це згадувати не можу. Це про вірність тварин своїм господарям. У селищі був один зруйнований будинок в який влучив снаряд. Його господарі напевне втекли, але з якихось причин залишили собаку – “кавказця”. Ми десь пів року стояли у цьому населеному пункті і весь цей час цей пес сидів на порозі зруйнованого будинку, охороняв його і нікого не пускав у двір. Ми його годували. Домовлялися з волонтерами, ті привозили собачий корм у мішках, і від себе щось додавати: м’ясо, ковбасу. Він їжу брав, але до двору нікого не пускав. Будинок зруйнований, а пес сидить і охороняє його.

Ми коли виходили з того населеного пункту домовлялися з волонтерами, щоб вони його вивезли, але кавказці – це специфічна порода. Не кожен з ними може впоратись. Тим більше, що у того пса постійні обстріли вплинули певним чинам на його психіку.  Коли починався черговий обстріл він біг і ховався у вугільному сарайчику. А тільки все затихало, він виходив сідав на поріг і знову його охороняв. Оця картинка собаки, який охороняє зруйнований будинок мене дуже вразила.

Ще якісь особливі випадки з тваринами можете пригадати?

Був ще один дуже зворушливий випадок. Одного разу ми попали під обстріл. Ми стояли тоді на відстані 5 кілометрів від ворога і їх артилерія постійно по нас стріляла. Вилізли після обстрілу з укриття і бачимо на землі калюжу крові. Подумали, що зачепило когось з наших.  Почали шукати, хто це міг бути, але на щастя всі живі, ні в кого навіть подряпини не було. А вже потім знайшли пораненого песика на подвір’ї місцевого фермера. Коли сім’я виїжджала з цього будинку, собака злякалася і заховалася. Вони не змогли її тоді знайти та поїхали без неї. І от цьому песику уламок від снаряда прилетів прямо в морду. В нього була щелепа розтрощена, язик розірваний і він весь був у крові. Хлопці мені кажуть, давай його доб’ємо, щоб він не страждав. Я їм відповідаю: “Ні, я спробую його врятувати”. У нас був хлопчина – парамедик. Він його подивився і каже:

“Рана серйозна, але це “дворняга”. Імунітет у неї повинен бути міцним. Якщо до завтра не здохне, то буде жити”.

Ми з цим хлопцем обробили песику рани. Потім він дав мені якісь “обезболи”, я “проколов” цього песика і залишив його відлежуватись. А у цього фермера залишилося все господарство. У нього там качки табунами ходили по двору і ми їм поставили тазик з водою. Сиджу я вночі і чую якісь звуки. Дивлюсь, а цей песик повзе до цього тазика і лежачи намагається пити воду. І я зрозумів, що я тики недаремно витратив свій час на нього і він виживе.

Вижив?

Так. Ми домовились з волонтерами і вони його вивезли у ветеринарну клініку у Дніпро. Там йому зробили кілька дуже складних операцій, збирали щелепи, ставили якість пластини і він вижив. Цей песик кілька місяців провів у лікарні, а потім ми знайшли фермера – його господаря.. Він чесно плакав, коли дізнався, що пес живий, був поранений і його вилікували. Він приїхав у Дніпро у цю клініку… Там така зустріч була зі сльозами на очах… Цей фермер забрав цього песика і ми потім ще до нього їздили в гості. Ми стали друзями, спілкуємось, телефонуємо один одному. До речі він дуже сильно постраждав від війни. У нього було велике господарство: багато землі, склади, різноманітна техніка, комбайн – і все це довелось кинути. Вони з дружиною ледь втекли і зараз знімають невеличкий флігельок. Але не падають духом і навіть допомагають військовим. Ми коли були на передовій, то він або овочів і фруктів нам свіжих привезе, або свіжу рибу. Пам’ятаю, він телефонує і каже:

“Я тут щуку спіймав велику. Зараз вам її привезу”. Я відповідаю: “Та куди ти приїдеш, у нас тут зараз стріляють”. А він: “Та нічого, я швиденько”. Ми потім з цієї щуки уху зварили.

А як у батальйоні відносились до такої вашої діяльності з рятування тварин: засуджували, кепкували, підтримували?

Звісно, що з цього приводу хлопці багато жартували. Хтось розділяв мої погляди, хтось допомагав. Я нікого з підлеглих не примушував, як командир, допомагати мені поратись з тваринами.

Але треба зрозуміти, що на війні всі знаходяться в стресовій ситуації і ні для кого не секрет, що деякі військові  знімають стрес за допомогою алкоголю. А я для себе знайшов такий особистий спосіб психотерапії – спілкування з тваринами та догляд за ними. Мене це рятувало.

Фотографії і відеоматеріали надані прес-службою 120-ї ОБрТрО.