В культурне життя Кам’янського стрімголов увірвалася молода організація – ГО "Мистецький кампус", учасники якого вже дали у місті кілька благодійних концертів просто неба у форматі Open Air. Музиканти виступали на лівобережній набережній, у Розарії, у сквері на проспекті Свободи, у лівобережному парку та інших мальовничих куточках міста. Вже після третього концерту про них почали говорити у місті, а на останні концерти люди йшли цілеспрямовано, щоб послухати гарну музику, відпочити та поспілкуватись в романтичній атмосфері. Після одного з концертів ми поспілкувалися з керівником ГО "Мистецький кампус", викладачем Кам’янського фахового музичного коледжу Романом Трофіменко і попросили його розказати з якою метою було створене це громадське об’єднання, та які цілі ставлять перед собою його учасники.

Пане Роман, скажіть, будь ласка, як з’явилася ідея створення "Мистецького кампуса"?

Взагалі, ми у Музичному коледжі робили й робимо дуже багато різних проєктів.  Щороку у нас виникають якісь нові колективи, нові творчі ідеї, нові ініціативи і це не обмежується лише музичною діяльністю. Наприклад минулого року я за своєю особистою ініціативою робив літературний клуб. Ми невеликою групою читали українську класику, твори авторів "розстріляного відродження" та багато іншої літератури, а потім збирались і обговорювали прочитане. І це виявилось цікавим форматом, якого нам не дійсно вистачало. Цей формат помилково уявляють досить обмеженим, що подібні заходи повинні проходити десь у бібліотеках. Але це можна робити в невимушеній атмосфері десь у кав’ярні і це досить чудово. Окрім того, у нас у коледжі з 2022 року діяв Клуб української мови, коли я трішечки допомагав колегам і студентам переходити на спілкування українською мовою, пояснював  – чому це важливо. Це я до того, щоб підкреслити, що не тільки музикою ми живемо, ми живемо і багатьма іншими проявами мистецького культурного життя. І настав момент, коли ми зрозуміли, що дуже обмежені в ресурсах, що ми обмежені в своїй дієвості, коли ми робимо все це на громадських засадах, або коли це роблю я – бо я так захотів. Стало зрозуміло, що нам це потрібно було якось "формалізувати", бо громадська організація відкриває певні можливості, у тому числі і грантові. А ще це забезпечую якусь правомочність і ти, як юридична особа можеш претендувати на якісь права.  Таким чином "Мистецький кампус" з’явився на базі тих проєктів, які ми зробили раніше, а тепер ми вирішили робити все це більш офіційною Ми хочемо, щоб до нашої діяльності долучалося багато людей поза коледжем. Бо дуже прикро було, що всі проєкти, які ми робимо, то й же літературний клуб, ті концерти і фестивалі, які ми проводимо в Коледжі, вони залишаються  "всередині" нашого середовища. Тому "Мистецький кампус" став певним засобом, щоб заявити, що у нас у місті є ще один осередок мистецького життя і до нього ми завжди раді долучати людей. І ті концерти, які ми зараз намагаємось робити в форматі Open Air, це є своєрідний меседж того, що ми є поруч, що мистецтво – тут, що музика – тут і попереду ми можемо робити ще багато чого цікавого.

Я знаю, що ви зокрема під час концертів збираєте кошти на реабілітацію нашого важкопораненого земляка.

Так, але це не є нашою основною ціллю.  Сталося так, що батько однієї з наших учениць з коледжу був важко поранений на війні. Він втратив кінцівку і зараз як раз проходить реабілітацію. Його родині надзвичайно важко, тому що для цього потрібно багато грошей. А дружина цього військового – вона є волонтеркою. Свого часу вона допомогла і коледжу, тому ми просто не могли стояти осторонь і вирішили долучитись до цього збору. Ми взагалі планували проводити Music OpenAir, як безкоштовні заходи для містян. Але оскільки ми вже виходимо "у люди", то розуміємо, що разом з громадою ми також можемо долучитися і до доброї справи. Тому додали у свої виступи ще й момент збору коштів. За перші два заходи ми зібрали десять тисяч гривень. Це не дуже велика сума, але все одно це вже суттєва допомога людям. І хочу зазначити, що це ще й символічна річ, бо ми таким чином даємо громадянам усвідомлення того, що вони не стоять осторонь, що вони можуть допомогти тим, хто цього дійсно потребує. Ми даємо їм відчути цей момент причетності до доброго діла. Крім того, ми допомагаємо конкретному військовому і даємо його родині усвідомлення того, що вони не самі. Коли ми проводили концерт у розарії, то дружина цього військового вийшла до нас на нашу імпровізовану сцену – вона була дуже розчулена і дякувала людям які того вечора прийшли на цей концерт і підтримали нас.  Повторюсь, що збір коштів не є нашою основною метою, але ми не обмежуємося тільки організацією творчих заходів – звісно що ми передбачаємо і благодійну складову нашої діяльності і зараз ми її реалізуємо таким чином.

Які ще конкретні цілі та завдання плануєте реалізувати за допомогою "Мистецького кампусу"?

Окрім того, що ми хочемо робити для громади мистецькі культурні заходи, окрім того, що ми маємо благодійну складову, ми ще ставимо перед собою мету – об’єднати спільноту викладачів та діячів мистецтва у Кам’янському. Особливо – викладацьку спільноту. Бо вона насправді зараз є роз’єднаною і має багато внутрішніх проблем. Зокрема адвокація прав, тих же самих викладачів мистецьких шкіл, це один з можливих перспективних напрямків нашої діяльності. Ну а зараз, наприклад, ми реалізуємо проєкт "Ток Тайм" – це серія супевізійних сесій, які ми проводимо з психологом для викладачів мистецьких шкіл. Тут вони можуть порефлексувати свої стани, можуть прийти до певної стійкості. Викладацька діяльність – це важка робота. Для того, щоб бути викладачем, тобі доводиться дуже багато вчитись, і ти не припиняєш вчитися протягом всього життя. До того ж на тобі лежить багато паперової роботи, здебільшого – зайвої. При цьому ти отримуєш за все це абсолютно неспівмірні до вкладених зусиль гроші. І це звісно поступово приводить до "вигоряння".  Бо ти працюєш з людьми, з батьками, з дітьми – які є дуже різними. І це приводить до певних внутрішніх проблем, протиріччя, стресу. Тому буває так, що інколи хочеться десь зачинитись і просто покричати на стіну. І от  щоб допомогти викладачам справлятися з цією проблемою, ми зараз впровадили цю програму і вже відбулись перші дві зустрічі, де ми говорили про страхи та проблеми, які всім нам, викладачам, добре відомі. Я певен, що до нас будуть долучатися і інші колеги і ми будемо і далі працювати у цьому напрямку. Ми поки що проводимо закриті зустрічі з психологом і нікого стороннього на них не запрошуємо. Це дуже інтимна річ, коли психолог працює з дуже обмеженим колом людей. Але я хочу анонсувати, що якщо ми домовимося з психологом, то ми будемо проводити це більш регулярно.

Ви музикант, викладач і диригент. А тепер ще й громадський діяч. Який з цих напрямків вашої діяльності є для вас пріоритетним?

Ви знаєте, я сам неодноразово ставив перед собою це питання: "Хто я є?", бо це ж про ідентичність, а ідентичність – це і є ми. У мене на сторінці в Інстаграм написано: "Українець, музикант, педагог". Я написав ці три ідентичності, але я не можу обрати з них найголовнішу. Напевне – українець. Бо для мене насправді важлива саме ця ідентичність. До мене важливо, щоб ми будували тут своє. Що стосується всіх інших моїх визначень… Я чесно не знаю, що тут сказати. Я, наприклад, довго не міг назвати себе музикантом – все вважав, що ще не гідний цього. Громадським діячем я себе не вважаю. Я думаю, що ще рано про мене так говорити. Але і громадянська позиція, і громадська діяльність, і викладання, і диригування – все це підкорюється одному – тому що я хочу у нас в Україні, на нашій рідній землі побудувати щось своє. Як би це пафосно не звучало, але це дійсно моя мета. Тому, напевне, це моя найголовніша ідентичність. Але якщо обирати із більш "дрібних" моїх ідентичностей (посміхається), то ймовірно я більше – викладач, бо більше цим займаюсь пропорційно у часі.

Я вважаю, що зараз ми всі переживаємо кризу ідентичності. Це безумовно пов’язано з контекстом війни в якому ми не можемо не перебувати. Тільки надзвичайно "сліпі" люди не можуть цього зараз не відчувати. Ми всі "шукаємо" себе. І оце питання: "Хто я є?", воно напевне стає перед кожним. Це дуже складне питання і відповісти на нього дуже важко.

Фото Віталій Баранник