Час не лікує такі рани, він лише притуплює гостроту болю. 2 липня для нашого міста назавжди залишиться днем глибокої скорботи, днем, коли тридцять років тому звичний липневий вечір перетворився на пекло. Трагедія, що сталася у тодішньому Дніпродзержинську на перехресті вулиці Чапаєва та Ленінградського проспекту, приголомшила не лише Україну, а й увесь світ, ставши найкривавішою аварією в історії електротранспорту пострадянського простору.

Сьогодні, у 30-ті роковини катастрофи, ми згадуємо тих, чиї життя обірвалися в один миг, і тих, чиї долі назавжди змінила ця страшна подія. В умовах сьогоднішньої війни та постійного виснажливого стресу, в якому ми всі живемо, цей спогад відгукується особливим болем. Але водночас він нагадує про неймовірну силу людської єдності, адже тоді місто згуртувалося навколо спільної біди так само, як ми тримаємося разом і зараз, підтримуючи один одного у найважчі хвилини.

Хроніка невідворотного кола: як технічна байдужість породила катастрофу

Того дня, 2 липня 1996 року, близько 18:00, переповнений у годину пік трамвайний вагон КТМ-5 (інвентарний номер 1044) курсував за маршрутом № 2-А. У салоні перебувало понад 150 людей: містяни поверталися з роботи, їхали до родин, поспішали у справах. За кермом була 20-річна водійка Валентина Голодова, яка лише починала свій шлях у професії після прискорених курсів.

Лихо зародилося ще на початку зміни. Приймаючи вагон, молода водійка помітити проблеми з низьковольтною мережею електроживлення. Вона заїхала в депо, і диспетчер навіть дала добро прямувати у парк на ремонт. Проте на лінії не було резервного вагона, а втомлені пасажири на зупинках уже близько години чекали на транспорт. Тоді водійка-наставниця Лідія Сіданченко запропонувала усунути несправність прямо на ходу. Повіривши, що проблему вирішено, наставниця зійшла на зупинці "Баглій", і Валентина залишилася з вагоном сам на сам.

Попереду був дуже крутий і небезпечний двокілометровий спуск вулицею Чапаєва (нині Гетьмана Дорошенка). Саме там система гальмування відмовила остаточно, а механізм відкриття дверей заклинило. Багатотонна некерована махіна з запертими всередині людьми стрімко набирала хід, летячи вниз, у напрямку Ленінградського проспекту (нині проспект Відродження).

Один із пасажирів, Віктор Білявський, який повертався з роботи, згадує, що недосвідчена водійка у критичний момент розгубилася, втративши дорогоцінні секунди. Частина людей, охоплена панікою, на шаленій швидкості вистрибувала крізь розбиті вікна прямо на асфальт, гинучи під колесами або отримуючи страшні травми.

Проте серед цього жаху знайшлося місце для справжнього, жертовного подвигу. Електрослюсар трамвайного депо № 2 Юрій Новіков, який їхав у вагоні, до останнього намагався запустити гальма. У самий піковий момент він заскочив до кабіни, витягнув звідти Валентину Голодову, фактично врятувавши їй життя, а пасажирам у салоні крикнув єдине: "Лягайте!". Сам Юрій, на жаль, загинув…

Секунди, що розірвали життя: момент удару

На швидкості не менше 70 км/год трамвай не зміг увійти у крутий поворот. Вагон зійшов з рейок і налетів на бетонне загородження. Ці блоки колись встановили біля середньої школи № 10 для захисту будівлі від вантажівок, у яких тут теж відмовляли гальма. Але ніхто не міг уявити, що вони стануть смертельною пасткою для трамвая.

Удар був такої сили, що важка колісна платформа зупинилася від зіткнення, а металевий корпус салону відірвався від основи і полетів далі, з корінням вириваючи сидіння разом із людьми. Корпус зупинився лише за кілька десятків м від школи.

Словами важко передати те, що побачили перші очевидці. Олександр, який на той час працював у міліції, згадує, як у відділку пролунав перший дзвінок від громадян:

"Я тоді залишився з якоїсь причини після закінчення робочого дня у віддлку. І тут перший дзвоник черговому. Спочатку сказали, що трамвай потрапив у аварію, є постраждалі і одна людина загинула. Звісно, це надзвичайна подія, та нічого такого особливого, подібні випадки бували. Але одразу — ще один сигнал: кажуть, що вже троє загиблих. Ми трохи напружилися. Потім ще дзвінки: 5 загиблих, 11 загиблих… Мобільних тоді не було, люди телефонували з теоефона-автомата поруч. Керівництво підняло нас по тривозі і відправило на місце події.

Там був жах… Тіла людей були буквально розірвані. Ми оточили місце трагедії. Потрібно було збирати тіла загиблих, але ніхто цього робити не хотів. Тоді запропонували залучити тих, хто відбував покарання за адмінпорушення — так званих "п’ятнадцятисуточників". Їх привезли, але деяким від побаченого одразу стало зле, в одного навіть стався епілептичний напад. Помічників з них не вийшло, тож довелось все робити самим. Навіть через тридцять років, що минули з того дня, згадувати страшно. Трамвай лежав на боці. Його почали піднімати краном, і в цей момент із вибитих вікон почали випадати тіла та частини тіл… Такого точно ніколи в житті не забудеш".

Місто у жалобі: солідарність протигоря

На місці катастрофи загинуло 29 пасажирів, ще п’ятеро померли в лікарні від важких травм. Загалом аварія забрала життя 34 людей, серед яких було 20 жінок і одна дитина. Ще 119 людей отримали поранення різного ступеня важкості. Очманіла від горя водійка дивом вижила, але залишилася з інвалідністю.

Незважаючи на те, що країна саме готувалася святкувати прийняття нової Конституції України, в державі оголосили триденний траур. Цілий тиждень у місті один за одним йшли похорони. Не було жодного містянина, якого б не зачепила ця біда.

Урядова комісія згодом встановила: трагедія сталася через експлуатацію технічно несправного вагона. В Акті прямо зазначили, що через матеріально-технічну скруту та недофінування підприємства з боку міської влади, трамвайне управління було не в змозі закупати в необхідній кількості запчастини та якісно обслуговувати вагони. Проте на лаву підсудимих потрапили лише троє осіб: водійка, її наставниця та майстер депо. Реальні, хоч і невеликі терміни ув’язнення отримали лише двоє останніх. Хоча в офіційних документах фігурувало значно більше імен високопосадовців, які допустили порушення: Локтіонов І. В., перший заступник голови міської ради; Лідовський Е. І., начальник управління міського транспорту; Засуха А. А., начальник трамвайного управління; Рязанцев А. Ф., начальник депо № 2; Драгун І. В., головний інженер депо № 2; Негляд В. Ф., головний інженер трамвайного управління.

Пам’ять, застигла в металі

Після катастрофи рух трамваїв назавжди припинили, а згодом демонтували й самі колії. Трамваї більше ніколи не ходили цією крутою дорогою.

У 2010 році на місці, де обірвалися десятки життів, встановили пам’ятний меморіал авторства відомого скульптора Гарніка Хачатряна. Він має вигляд двох паралельних металевих ліній, які хаотично і болісно згинаються догори: це не просто понівечені трамвайні рейки — це символ розірваних людських доль, які тридцять років тому пішли під укіс спекотного липневого вечора.

Мистецтво пам’яті, втілене в цьому монументі, виконує свою найважливішу роль — воно береже історію від забуття. Вчить нас цінувати кожну мить, бути уважними один до одного та берегти людське життя як найвищу цінність. Світла пам’ять усім загиблим у тій страшній аварії. Кам’янське пам’ятає.