Його ім’я добре відоме театралам усього Придніпров’я, а творчий арсенал вражає своєю масштабністю та різножанровістю, налічуючи понад 130 зіграних на сцені ролей. Народний артист України, провідний майстер сцени, лауреат Міжнародного фестивалю "Homo Ludens" та володар найвищої театральної нагороди регіону — гран-прі "Січеславна" Віктор Гунькін пройшов унікальний та надзвичайно колоритний життєвий шлях.

Він народився на мальовничій Полтавщині, у селищі Градизьк, яке подарувало Україні цілу плеяду видатних митців. Шлях до акторської професії виявився непростим: вступити до омріяного закладу вдалося лише з другої спроби, вже після служби в армії. Віктор Володимирович закінчив Олександрійське училище культури та славетний Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, де навчався на одному курсі з майбутніми легендами українського екрана та сцени.

За розподілом молодий актор потрапив до Дніпродзержинська (нині Кам’янське), де актор розпочав професійну кар’єру. У запеклі 1990-ті роки через фінансову скруту та прагнення дати гідну освіту доньці Віктор Гунькін зважився на радикальний крок — пішов у бізнес, де досяг значних успіхів як флорист-ікебаніст. Проте за чотири роки тріумфально повернувся на театральні підмостки, присвятивши наступні десятиліття служінню театральному мистецтву в Дніпрі.

Знаковою віхою в його кар’єрі став 2017 рік, коли за шедевральне виконання складної жіночої ролі Баби Прісі у драмі "Наприкінці часів" ("Зона") актор отримав гран-прі XXV фестивалю "Січеславна". Тоді ж Віктор Володимирович продемонстрував високе благородство, повністю віддавши свій грошовий приз у розмірі 30 тисяч гривень на допомогу ветеранам сцени, які перебували за межею бідності.

Зараз, коли в театрах Дніпра розпочалися літні "канікули", Віктор Володимирович перебуває у відпустці в рідному місті. Ми зустрілися з видатним актором у затишній міській кав’ярні, щоб відверто поговорити про магію Кам’янського, роботу з талановитими дітьми, амбіції сучасної молоді та готовність знову вийти на сцену, де все починалося.

— Вікторе Володимировичу, ви вже багато років працюєте в Дніпрі, але жити продовжуєте тут, у Кам’янському. Чому так і не наважилися переїхати до обласного центру?

— Бо я щиро люблю це місто, як би дивно для когось це не звучало. Коли я повертаюся сюди після метушливого, галасливого Дніпра, одразу відчуваю, що дихаю вільно. Навіть коли на повну працювали заводи. Багато хто каже, що це промислове, "важке" місто, маючи на увазі труби й дим. А для мене воно завжди було найкращим і найріднішим. У Дніпрі, коли йдеш центральною вулицею, тобі буквально наступають на ноги — там величезні натовпи, всі кудись поспішають, штовхаються. А тут я йду вулицею вільно: поряд дві-три людини, простір, спокій.

Я полюбив Кам’янське з першого погляду, коли приїхав сюди з дружиною та маленькою донечкою одразу після закінчення театрального інституту в Києві. Пам’ятаю, як ми йшли з вокзалу пішки до театру, в бік ДМК, а там попереду усе диміло, дим так ы валив з труб. Ми втомилися, Люба сіла прямо на валізу, посадила донечку на коліна і розгублено запитує: "Вітю, куди ж ми приїхали?". А я їй упевнено відповів: "У божественний город, Любо! Все буде клас!". Так воно й сталося.

— Ви півтора десятка років віддали нашому театру в період його становлення, грали поряд із такими корифеями, як Борис Попов, Джемал Вадакарія. Багато чому в них навчилися?

— Так, мені було в кого вчитися, і я жадібно вбирав цей досвід. Зараз, на жаль, чимало молодих акторів вважають, що вони й так усе вміють і знають. Мовляв, що там ті корифеї? Вони не прислухаються ні до зауважень, ні до порад старших колег. А ми тоді слухали кожне слово. Слава Богу, школа була колосальна.

— А свою першу роль на сцені Кам’янського пам’ятаєте? Яка з них особливо закарбувалася в пам’яті?

— О, моя перша роль була в казці "Попелюшка", і там я ледь не зганьбився на все життя! Оркестр починає грати мій музичний вступ, я повинен виходити і співати пісню — і раптом не можу відкрити рота. Музиканти грають вступ один раз, другий, третій… А мене просто паралізувало від страху! (Посміхається). На початку шляху у всіх бувають якісь невдачі, пробіли, незрозумілі люфти. Це природно, все приходить із практикою.

Тому тепер, коли я дивлюся на молодих акторів і бачу якісь помилки, через які на них починають кричати, я завжди заступаюся: "Люди добрі, залиште їх, дайте їм спокій! Так, зараз у них не вийшло, але вони розкрутяться. Дайте їм практику, без неї ніяк".

— Зараз у вільний час ви займаєтеся з дітьми у театральній студії при Кам’янській мистецькій школі № 1. Навіщо це вам? Це можливість додаткового заробітку?

— Які заробітки, про що ви говорите? Хіба ті гроші, що платять у мистецькій школі — це заробіток? Справа взагалі не в грошах.

— А в чому ж тоді?

— У тому, що дитина, яка тягнеться до мистецтва, повинна розвиватися. Вона має право отримати відповіді на свої запитання, почути те, що їй цікаво. А я можу і хочу це розповісти. Все те, що я маю в душі, весь свій багаж знань прагну передати дітям, щоб вони росли свідомими. І якщо прийде час, і хтось із них захоче вступати до театрального вишу, я зможу правильно їх підготувати.

— І як, є серед ваших вихованців перспективні діти?

— Є. Небагато, але є, і я їм про це кажу відверто. З усієї маси можна чітко виділити три-чотири людини з величезним потенціалом. Мені це неймовірно цікаво, тому з вересня я обов’язково продовжу цю роботу.

— Маєте якийсь свій секретний підхід до нового покоління?

— До кожної дитини шукаю індивідуальний ключ. Але відверто скажу: я дуже люблю непосидючих дітей. Саме з таких "розбишак" зазвичай виростають талановиті люди! Отака дитина — вона розслаблена, розкута, у ній немає внутрішнього затиску. А занадто дисципліновані діти часто затиснуті, у них стоїть психологічний блок. Творча розкутість дає той саме яскравий результат, який мені потрібен. Звісно, іноді я злюся, коли вони занадто бешкетують, але водночас отримую шалене задоволення, коли цей непосида видає на сцені саме те, що я намагався до нього донести.

— Ви ділитеся досвідом із дітьми, які ще нічого не знають про професію. А чи готові працювати з молодими, але вже дипломованими акторами, які мають певний багаж, щоб щось підказати їм?

— Готовий, але за однієї умови — якщо вони самі цього хочуть. Сучасні молоді актори часто настільки амбіційні, що взагалі не сприймають зауважень від старшого покоління. Вони ще до пуття нічого не вміють, але вже відкривають власні студії і повчають інших акторській майстерності. Вони "все знають". Але якщо до мене підійде молодий колега і щиро попросить: "Вікторе Володимировичу, підкажіть, як краще вибудувати цю сцену, поділіться секретом", — я завжди прийду на допомогу.

Пам’ятаю, коли ми репетирували виставу "Наприкінці часів" за п’єсою Павлa Ар’є, де я граю Бабу Прісю, у нас дівчинка вводилася на роль мого онука Вовчика. Перший її вихід пройшов абсолютно без аплодисментів зали. Я підійшов після показу і тихо кажу: "Ти мене вибач, але давай я тобі підкажу один момент. Приймеш — буде нормально, ні — залишиться як є. Ось після цих слів зроби драматичну паузу. Замовкни, відійди вбік, а потім повернися і видай сильніший звук та емоцію". Вона погодилася спробувати. І на наступній виставі, коли вона зробила цю паузу, зал вибухнув оплесками! Вона була мені неймовірно вдячна. Але, повторюся, такі випадки — це, на жаль, поодинокі винятки.

— Як ви загалом оцінюєте творчий потенціал нашого міста?

— Творчий потенціал Кам’янського неймовірний і дуже високий. У нас є приголомшливий театр, який обожнюють люди. Ви подивіться, що там коїться: зали переповнені, кожна прем’єра — це грандіозна подія для міста. Перед виставою біля театру стоять десятки машин, глядачі з’їжджаються звідусіль. І той репертуар, який зараз ставиться — чи то глибока трагедія, чи то комедія — завжди задає високий тон. Те саме стосується і наших мистецьких шкіл. У нас дивовижні діти, в яких потрібно вкладати всю свою енергію та талант. Кам’янське — місто робоче, індустріальне, але тут живе величезна кількість людей, які тонко відчувають і щиро поважають справжнє мистецтво.

— Ви в останні роки кілька разів приїжджали сюди на обмінні гастролі. Якщо оцінювати теперішній рівень театру Кам’янського, його трупу та керівництво за 12-бальною системою, скільки б поставили?

— Однозначно 12! І це чиста правда, без жодних компліментів. Це один із найкращих театрів в області. Коли актори Кам’янського приїжджають на гастролі в Дніпро, їм аплодують стоячи, глядач виходить після вистав у захваті. Я особисто бачив багато їхніх постановок і щиро вражений якістю роботи.

— А чому саме 12, а не 11?

— Бо 11 — це занижена оцінка для такого колективу. Але мої 12 балів — це не значить, що їм немає куди рости. У цієї трупи, режисерського та всього творчого складу колосальний потенціал, молода енергія, сила та натхнення. Ці 12 балів — лише міцний фундамент, від якого вони можуть піднімати свою професійну планку ще вище. Мені дуже приємно бачити на цій сцені талановиту молодь: Анна Макеєва, Максим Монастирський, Руслан Куксенко, Руслан Таран, Ілля Каріков та й інші — вони просто чудові, неймовірні актори.

— Якби вам зараз запропонували повернутися до театру Кам’янського або зіграти тут якусь роль як запрошеному актору, ви б погодилися?

— Я ніколи не відмовляюся від хороших творчих пропозицій. Питання лише в тому, хто саме запропонує і який матеріал. Ця роль повинна відповідати моїм можливостям, досвіду та, якщо хочете, статусу. Хоча "статус" — слово не надто гарне. Для мене особисто немає різниці, де грати, у мене немає амбіцій щодо масштабу міста чи сцени. Головне — щоб у роботі було справжнє мистецтво, творчість і те саме "горіння очей та душі". Якщо це є — я відкритий.

— А як щодо можливості вийти на сцену разом із тією самою талановитою молоддю Кам’янського театру?

— Зіграти виставу там, де я колись починав свій акторський шлях? Якщо ця чудова молодь погодиться зіграти на одній сцені зі старіючим народним артистом Віктором Гунькіним — я зроблю це з величезним задоволенням! (сміється) А якщо чесно, від душі, то для мене було б за честь розділити з ними сценічний простір і знову подарувати рідному Кам’янському хвилини радості та натхнення.