"Між перестрілками окупанти кричали з кущів: "Не стріляйте, ми свої, що ж ви робите" – історія гвардійця із позивним "Досс"
"Монологи війни" – наш проєкт у співпраці з 31-ю Дніпровською бригадою НГУ ім. генерал-майора Олександра Радієвського. У ньому ми розкриваємо справжнє обличчя військовослужбовців Національної гвардії України, які щиро говорять про пережите, наболіле, відчуте і зрозуміле далеко не кожному з нас життя військового.
Сьогодні розповімо про військовослужбовця Владислава із позивним "Досс". Чоловік ніколи не тримав у руках зброю, але 10 березня 2022 року став до гвардійських лав захисту. У своїй історії наш герой розповість про запеклу оборону Рубіжного, Харківщини і села Терни, досвід долати надлюдські ситуації, повернення додому та синів, для яких їх тато найсильніший. Незамінні й плани на майбутнє, ключовими якого є Перемога, відпочинок із родиною в українському Криму, а ще багацько щастя і любові.
Представтеся, розкажіть трішки про себе: де народилися, де навчалися?
Народився в місті Дніпро. Строкову службу не проходив, тож із військовою справою майже нічого суміжного не мав у повсякденному житті. Вищу освіту здобув у Придніпровській державній академії будівництва та архітектури. 2 роки пропрацював у патрульній поліції, а останній рік працював у водному патрулі. На катерах патрулювали річки, шукали браконьєрів. 10 березня був мобілізований до лав Національної гвардії України, до військової частини 3036. Йшов саме у бойовий підрозділ, не хотів бути у тилу та допомагати, а саме вирішувати проблему, яка на нас несподівано навалилася. Хоча не вірив до останнього, що почалася війна і що на нас могли напасти так зухвало.
Коли почали проходити військову службу? Чому обрали саме службу в Національній гвардії України?
З товаришами спочатку намагалися проходити службу в ТРО, але коли прийшли, нам сказали, що місць немає. Нас пішло четверо – мій друг, із яким навчались у Придніпровській державній академії будівництва та архітектури, а з двома іншими товаришами ми проходили службу в поліції. До речі, багато хто каже, що поліцейські досвідчені вояки і треба їх відправляти на війну, адже вони вміють використовувати зброю, однак нічого спільного зі службою в поліції та на даний момент зі службою в армії немає взагалі. Це різні світи. Потім нас розділили, два моїх товариші проходили службу в іншому підрозділі, а я з другом в одному батальйоні, одній роті та відділенні, і всі "гарячі точки" ми пройшли разом. За посадою я стрілець, звичайний солдат-піхотинець. Кажуть, артилерія – це боги війни, однак піхота тягне на собі все – спить у калюжах, підземних переходах, "хадибах", що там навіть собаки не живуть.
Що можете розповісти про захист населених пунктів? Розкажіть трішки про той час: ситуації, з якими стикалися, підтримку побратимів, моменти, які додавали сили?
"Гарячих точок" у нас було три. Квітень – це Рубіжне, влітку був Харків, а Терни Луганської області – восени. На позиціях у Рубіжному ми втримували вогонь противника на себе, тобто окупанти знали, що ми там є і вони нас періодично обстрілювали сотнями снарядів. Знищували місто під нуль, і цивільні будинки, і промзону. Це було жахіття, однак таким було бойове хрещення. Друга операція була поблизу Харкова, з нашого підрозділу брали не всіх, до 15-ти чоловік. Там, дякувати Богу, все пройшло не так ефектно, як у місті Рубіжному, але недаремно говорять, що авіація – це найстрашніше, що може бути. Коли над тобою пролітає ворожий літак, у тебе виникає таке враження, що можна в землю поглинутися, щоб він на тебе щось не скинув. Ми по 10-12 годин сиділи у бойових машинах, переміщуючись по позиціях, тому що треба було все робити швидко. Було таке, що ми заходимо у Куп’янськ, а нам місцеві кажуть, що орки пішли з цього місця 3-4 години тому, тобто ми тільки зайшли, а вони скочили на крадені автівки і давай тікати. У тому ж таки Куп’янську, коли говорили цивільним: "виходьте, ми українці, все тепер буде добре, місцеві жителі", а нам відповідали, що не вийдуть, бо ми їх будемо катувати. Всі – дорослі, старі, молоді, діти – були нажахані. Ти їм пояснюєш, що є чорне і біле, а вони все одно дивляться на тебе з недовірою. Останньою була операція на Луганщині – маленьке місто Терни. Там було найгарячіше, бо з 12-ти чоловік у нас вийшло звідти тільки 5. Саме в цьому місті ми вперше зустріли ворога віч-на-віч, і був такий момент, коли виникла маленька тактична пауза між перестрілками, тоді окупанти кричали з кущів: "Не стріляйте, ми свої, що ж ви робите". У відповідь наш командир щирою українською сказав: "Що ти там мені говориш, я чую твій матрьошицький акцент". Авіація по нам вже не літала, як у Харкові, але часто били з кулеметів та іншої стрілецької зброї.
Чи маєте бойову травму?
На початку зими я отримав травму суглоба, багато терпів, вживав знеболюючі пігулки, однак, коли вже пішов до лікаря, мені пояснили: якщо не обмежу фізичні навантаження, стану інвалідом, адже треба буде замінювати колінний суглоб. Саме через це на початку цього року зробив операцію, і мене перевели до небойового підрозділу.
Чи є у Вас нагороди за службу?
Найбільша нагорода, що я живий, бо випадки були дуже різні. У трьох і в п’яти метрах вибухали снаряди, і над головою кулі пролітали. На щастя, здоровий, наскільки це можливо, і психологічно майже не змінився.
Хто був Вашою основною підтримкою, коли перебували на фронті?
Війна розкриває людей з іншого боку, я був приємно здивований, коли побачив свого побратима Сашка з іншого боку в нових реаліях. Найбільше мене підтримувало відчуття, що я роблю те, що повинен. Я зробив все можливе, щоб те жахіття, яке побачив у Рубіжному, Куп’янську, Ізюмі – це жахіття не дійшло до Дніпра, що "Гради" не розбирали у нас цивільні квартали, не зруйновані будинки, а люди можуть спокійно випити кави. Я усвідомлював, коли йшов на фронт – чим зможу, тим допоможу. Позитив також рятував, у нас навіть таке правило було: стріляє міномет, кулемет чи танк, але дякувати Богу, що не по нам, ворогам просто захотілося постріляти і вони вирішили відправити касету "Градів", навіщо? Це вже інше питання. Це страшно, до цього треба якось приготуватися і усвідомлювати, що кожен твій необдуманий крок або необдуманий крок твого побратима може вплинути на життя інших, наприклад, невчасно увімкнутий ліхтарик або незаряджена зброя, яка лежить там, де не треба – це дуже впливає на все. Однак, через два тижні звикаєш і до цього, коли ти можеш по звуку зрозуміти, де міна, а де снаряд, де впаде – перед чи за тобою. У мене просто вмикався блок, головне – не піддатися паніці, тому що вона як хвороба, спалахне і за декілька днів навколо такої людини інші можуть піддатися паніці, що призведе до поганих наслідків. Особисто я був спокійний у будь-якому випадку. Скажімо, ми сидимо на третьому поверсі, п’ятий розбирає артилерія, але що поробиш, треба тримати сектор. Також мене дуже підтримували мої сини. Старшому Леву 7, а молодшому Глібу 6, коли була можливість розмовляти, старший син говорив: "Я тобі бажаю гарного дня на війні, щоб ні одна пуля, ні один снаряд у тебе не потрапили". Це дуже круто, коли дитині сім років, а вона таке бажає. Побратими дуже впливали. Був такий випадок, що не має сил встати та тримати наряд, але завдяки бойовому духу все вдавалося, а він у нас був завжди на високому рівні. Рідні, мати підтримувала, намагалася не плакати, але все було чутно. Моя мама Алла родом із Криму, і я бачу, як вона пишається, що я не побоявся і став на захист країни. Товариші, які залишилися у цивільному житті, також підтримували та дякували, що захищаємо.
Основний посил від Вас як від військового, чому варто ставати до лав Національної гвардії України?
Треба йти від зворотнього, росіяни вважають, що ми всі, хто проходить службу в Національній гвардії України, – погані націоналісти. Тому краще лупити їх з рядів "нациків", яких вони відверто ненавидять та побоюються.
Яким є зараз Ваше життя після пережитого? Як змінилися Ви внутрішньо?
Мої рідні кажуть, що я дуже постарішав, але сам цих змін не помічаю. Такий же веселий та спокійний. Все пережите на мене не дуже вплинуло, однак я не можу так сказати за всіх.
Головне життєве правило?
Роби те, що повинен робити, бо якщо не ми, то хто? Також вирішення проблем із холодним розумом допомагає як у цивільному житті, так і на війні.
Про що мрієте? Можливо, щось пообіцяли зробити собі після того, як настане перемога?
У Криму не був вже років 20, тож, коли настане Перемога, поїду аж на місяць зустрічати її саме туди. З рідними нарешті зустрінуся, до речі, вони нас чекають. Дуже часто пишуть у повідомленнях: коли ви нарешті прийдете та нас звільните? Хочеться морально і фізично відпочити від всього пережитого, відчути шум хвиль. Переконаний, після Перемоги будемо жити, будувати, як було і до війни. Все буде добре – стовідсотково, бо ми дуже впертий народ.