Восени 1932 року радянська тоталітарна машина завдала нищівного удару по українському селянству, запустивши один із найстрашніших етапів у розгортанні штучного Голодомору. Дніпропетровська область, утворена у лютому того ж року як стратегічний аграрний регіон із багатими чорноземами, отримала від центральної влади колосальний і абсолютно нереальний план хлібозаготівель — 88 мільйонів пудів зерна. Це становило чверть усього українського плану і не залишало селянам жодних шансів на виживання.

Поворотним моментом у цій трагедії стало рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року про створення Надзвичайних хлібозаготівельних комісій (НХК) в основних зернових регіонах СРСР. Головним каральним інструментом в Україні стала комісія під керівництвом голови Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова. Діяльність цього органу швидко перетворилася на відкритий терор голодом, метою якого було вилучення останньої зернини з українських сіл.

"Чорні дошки": режим економічної та фізичної блокади

Дніпропетровщина одразу відчула на собі всю жорстокість цього тиску. Комісія Молотова змусила місцевий партійний апарат масово запроваджувати режим "чорних дошок", і область швидко стала "лідером" за кількістю сіл та цілих районів, занесених до цього смертельного списку.

Що таке "Чорна дошка"? Це особливий режим економічної та фізичної блокади, який радянська влада застосовувала проти окремих сіл, колгоспів, районів і навіть цілих областей за нібито "злісний саботаж" хлібозаготівель. Потрапляння на "чорну дошку" означало абсолютну ізоляцію: з населених пунктів повністю вивозили всі товари, припиняли будь-яку торгівлю, вилучали продовольство, забороняли ввезення будь-яких крамів та змушували колгоспи достроково повертати всі позики. Це був один із найжорстокіших репресивних інструментів, що перетворив штучний голод на зброю масового знищення під час Голодомору 1932–1933 років.

Подвірні обшуки, "натуральні штраф" та чистки керівництва

Оскільки зерна у селян у потрібних обсягах фізично не існувало, влада вдалася до масових подвірних обшуків. На Дніпропетровщину спрямували тисячі мобілізованих комуністів і робітників, а також загони ДПУ, які застосовували практику "натуральних штрафів". Озброєні металевими щупами пошуковці обшукували кожну хату, забираючи не лише залишки збіжжя, а й усю картоплю, буряки, квасолю, сало та насіннєві фонди. Загони забивали і вивозили худобу, позбавляючи людей будь-яких засобів для існування.

Репресивна машина пройшлася і по місцевому керівництву. Перший секретар Дніпропетровського обкому Мендель Хатаєвич жорстко вимагав виконання планів і звинувачував голів колгоспів та сільрад у "м’якотілості" й "пособництві куркулям". Усіх, хто відмовлявся відбирати останній хліб у односельців, звільняли, заарештовували та віддавали під суд.

Вже взимку 1932–1933 років села Дніпропетровщини охопив тотальний голод. Селяни вимушено їли кору дерев, бур’яни та сурогати. А підписана Сталіним у січні 1933 року Директива "Про попередження масових виїздів голодуючих селян за продуктами", якою заборонявся виїзд селян з України та Кубані (де переважало українське населення) та блокувалися її кордони військовими підрозділами, остаточно позбавила можливісті порятунку голодуючих людей.

Трагедія Романкового: гіркі сторінки історії Кам’янського

Трагедія глибоко зачепила і прилеглі території промислових центрів. Більшовицька влада розглядала Кам’янське (у 1936–2016 роках — Дніпродзержинськ) як потужний індустріальний вузол, тому тиск на прилеглу сільську периферію для "продовольчого забезпечення" був максимальним. За даними дослідників та матеріалами Національної книги пам’яті, до списків жертв Голодомору 1932–1933 років унесені імена майже 7 000 мешканців Кам’янського та його прилеглих околиць.

Найбільш болючим свідченням цього геноциду стала доля селища Романкове, яке тоді було окремим великим населеним пунктом Кам’янського району, а згодом увійшло до меж міста. За архівними даними, у Романковому, де проживало від 4 000 до 5 000 людей, лише за перші п’ять місяців 1933 року офіційно померло 588 осіб, а загальна кількість жертв голоду в селищі сягнула 862 людей. У збережених книгах актів про смерть основними причинами трагедії масово вказували "водянку", "виснаження" та "різачку" — наслідок вживання в їжу смертельних сурогатів.

Доля катів: як тоталітарна система знищила власних виконавців

Прикметно, що організатори та провідники терору на Дніпропетровщині згодом самі потрапили під жорна тоталітарного режиму, який так ревно розбудовували. Наприклад, перший секретар Дніпропетровського обкому Мендель Хатаєвич, який особисто керував викачуванням хліба й занесенням сіл на "чорні дошки", був заарештований 9 липня 1937 року. Вже 29 жовтня того ж року його засудили до страти за абсурдним звинуваченням в участі у контрреволюційній організації "правотроцькістського центру" та нібито діяльності під керівництвом "Польської військової організації". Наступного дня, 30 жовтня 1937 року, Хатаєвича розстріляли в Москві. Тоталітарна машина безжально ліквідовувала своїх виконавців, проте це ніяк не могло повернути життя мільйонам заморених голодом українців.

Пам’ять про тисячі невинних жертв сталінського терору на Дніпропетровщині та в Кам’янському живе у документах архивів, спогадах нащадків і на сторінках національної пам’яті, нагадуючи про ціну, яку український народ заплатив за своє право на існування.