Цього сезону наш земляк, молодий спортсмен із Кам’янського Владислав Брага у складі хокейного клубу "Кременчук" став чемпіоном України. Про свій шлях до цього досягнення і про те, яку роль у цьому зіграв його батько, відомий тренер і хокеїст Сергій Брага, Владислав розповів в інтерв’ю сайту "МІС".

Владиславе, розкажи трохи про себе і свою сім’ю. Наскільки знаю, тато в тебе теж займався хокеєм.

Так, тато в мене теж хокеїст – Сергій Михайлович Брага. Він починав займатися у нас у місті на "Хіміку". Потім там же і тренував хлопців. Грав і був тренером у Дніпрі. Грав Польщі. Потім через травму змушений був закінчити професійну кар’єру гравця, але продовжував тренувати дітей. У нас узагалі вся сім’я мала стосунок до спорту. Тато – хокеїст, мама в дитинстві займалася тенісом, а потім – фігурним катанням. Вони власне і познайомилися на ковзанці. Сестра у мене теж займалася хокеєм. Звісно, не так довго, як я, але за той нетривалий час, поки вона грала, вона встигла стати Чемпіонкою України набагато раніше за мене (усміхається). Ще вона професійно займалася тхеквондо, у неї "чорний пояс". Свого часу вона активно брала участь в різних змаганнях з єдиноборств, зокрема й у Чемпіонаті України.

У тебе був варіант – не піти в хокей?

Ні, такого варіанту не було.  Мені приблизно було років п’ять, коли я вперше став на ковзани. Ми тоді з батьком поїхали в Дніпро на "Метеор". Я якраз там уперше спробував кататися на ковзанах і через рік почав тренуватися. Їздив у Дніпро на тренування тричі на тиждень: у понеділок, середу і п’ятницю. Після занять у школі мене тато забирав і відвозив на тренування.

Обурювався, що всі інші хлопчики після школи гуляють, грають в ігри, а тебе змушують тренуватися?

Ні, не обурювався (сміється). По-перше, мені подобалося цим займатися, а по-друге, у мене залишалося багато вільного часу, щоб і з друзями погуляти, і в комп’ютерні ігри пограти, як усі діти. Але якщо чесно, то спочатку я якось не особливо серйозно до тренувань ставився. Все-таки я ще був дитиною, і часто мені було просто лінь їхати на тренування. Але після одного випадку ставлення до занять у мене змінилося. Я якось дуже довго збирався на тренування, і тато мене вирішив "провчити". Він завів машину і поїхав без мене. Мама підходить до мене і каже: "Що ти сидиш тут, тато вже поїхав". Я вибігаю на вулицю і бачу, що машина вже їде на вулиці. Я побіг, наздогнав машину, сів у неї, а там тато провів зі мною серйозну "бесіду". І це подіяло. Після цього я став більш відповідально ставитися до тренувань.

Коли ти почав виступати у змаганнях?

Та в принципі, досить скоро, десь у віці 7-8 років. Було багато дитячих турнірів в Україні, в яких ми брали участь, зокрема й Чемпіонат України. Я тоді грав за команду клубу "Дніпровські Вовки". Але якось так завжди виходило, що я грав у команді, де хлопці були старші за мене. Я народився 2001 року, а грав за команду, де гравці були 2000 року народження. І ще була команда з гравцями 1998 року народження і я теж із ними грав. Я тренувався з цими двома командами, тому в мене виходило вдвічі більше тренувань.

Грав у захисті чи нападі?

У нападі. У мене тато нападником був, і я теж пішов по татових стопах. До речі, тато теж грав за команду "Дніпровські Вовки" якраз тоді, коли я тільки починав тренуватися.

Після "Дніпровських Вовків" у яких командах ще ти грав?

У Дніпрі я ще пограв у команді "Зеніт" і потім мене запросили до Києва в дитячу команду "Беркут". Мені тоді було десь років 10-11.  Я поїхав до Києва, спробував грати, у мене все виходило, і я два роки грав у Києві. Ми з іногородніми хлопцями жили в інтернаті, це був не спеціалізований спортивний, а звичайний інтернат, і нас щодня відвозили на тренування. А у вихідні місцеві хлопці з команди забирали нас до себе в свої сім’ї.

Не ображався на батьків, що відправили тебе так далеко і фактично кинули там самого?

Ну… спочатку було дуже складно. В 11 років ти ще дитина, а тут ти залишаєшся один у чужому місті без підтримки рідних. Домашнього затишку немає, домашньої їжі – теж немає. Я, звісно, познайомився з хлопцями в школі, знайшов нових друзів, але коли мама і тато далеко – це важко. Але якось поступово втягнувся. Потім київський клуб "Сокіл" запропонував мені взяти участь у турнірі в складі їхньої команди гравців 2001 року народження.  Ми тоді на цьому турнірі посіли перше місце, я себе непогано проявив і після цього постійно став грати в київському "Соколі".

І після "Сокола" відразу почав грати в "Кременчуці"?

Ні, до того як перейти в "Кременчук", я встиг пограти в ще кількох командах. Грав за "Галицьких Львів", потім пару сезонів провів у херсонському "Дніпрі", тренером якого був наш земляк, відомий хокеїст Дмитро Підгурський. Вони, до речі, з татом добре знайомі – разом починали грати у нас у місті.  А потім перед тим, як перейти до "Кременчука", відіграв півтора сезони в команді "Білий Барс" із Білої Церкви. У нас ковзанка була в Білій Церкві, де ми грали домашні матчі, а тренувалися в Броварах.

Тобто виходить, що в тебе було багато різних тренерів.

Так. Але в цьому був і свій плюс. У кожного тренера своя індивідуальна методика, свої підходи до тренувального процесу. І ти в кожного тренера береш щось особливе, переймаєш його досвід. Це дає змогу подивитися на гру під різним кутом зору, розширює твої можливості як гравця.

Але ти завжди виконував тренерські настанови?

Звичайно. Спортсмен повинен виконувати тренерські завдання. Хоча бувало, що іноді в мене з тренером не збігалися думки з якогось приводу. Але здебільшого я завжди виконував те, що мені кажуть. Хоча в дитячому хокеї я, як правило, грав свою гру. Грав собі на втіху, грав, як мені подобалося, а не робив те, що мені каже тренер. Але я тоді був дитиною і багато ще просто не усвідомлював.

Ти почав грати в "дорослий" хокей у Чемпіонаті України в досить юному віці. Не страшно було виходити на лід проти гравців, які приблизно вдвічі старші за тебе?

Побоювання були.  Адже ти ще по суті "шкет" і досвіду ігор на такому рівні взагалі ніякого не було. Але намагався триматися. Хоча мене тоді не часто випускали на лід. Тоді в основному складі грали хлопці, які "виросли" в цій команді, а ми, приїжджі, все більше "лавочку гріли". Тож я поступово входив у дорослий хокей. Хоча мене іноді дуже засмучувало, що я "сиджу на лавочці", хоча об’єктивно був сильнішим за деяких хлопців, які грали постійно. Саме тому я і вирішив перейти з "Дніпра" до "Білого Барса".

Повномасштабне вторгнення "зустрів" у складі якої команди?

У "Білому Барсі". Ми тоді якраз були на "виїзді" в Дружківці – жили в готелі разом із кількома іншими командами. І о 4-й годині ранку стало якось не дуже весело. Ракети літали просто над готелем – їх можна було побачити через вікна. Ми швидко зібралися і виїхали на автобусах. Хоча спочатку хотіли залишитися до наступного дня, але все-таки потім ухвалили рішення, що потрібно їхати. Після цього, природно, ніяких змагань не було, хоча я продовжував тренуватися. А навесні 2022 року мені зателефонував другий тренер із "Кременчука" і запросив на збори. Ось так я і опинився в цій команді.

І саме в складі цієї команди ти, нарешті, став чемпіоном України?

Так, ми досить довго йшли до цього. Два роки напередодні ми програвали у фіналі й посідали другі місця. І ось на третій рік, нарешті, ми змогли завоювати чемпіонський титул.

Як ти сам оцінюєш свою гру в цьому сезоні? Наскільки ти був корисний для команди?

Загалом я відіграв добре. Спочатку були моменти, що не все виходило, але потім я зібрався, набрав хорошу форму до плей-оф і в іграх плей-оф непогано зіграв. Тим більше, що до цього часу я змінив амплуа – став грати в центрі. А від центрального нападника багато чого залежить. Він і в захисті грає, і в нападі. Він починає атаку. Тож це – відповідальна позиція.  Думаю, що до фіналу я став одним із ключових гравців. Але загалом кожен гравець у команді є ключовим, адже кожен виконує свою роль у грі, і від кожного залежить результат матчу. Так, хтось може зробити менший внесок, а хтось більший, але роль кожного певною мірою є ключовою.

Можна сказати, що хокей – це твоє життя?

Так. Хокей – це справді моє життя і моя робота. Ніякого іншого життя без хокею я навіть собі не уявляю. Я з самого дитинства і донині в хокеї, і я отримую кайф від гри. Я виходжу на лід і просто кайфую. Нічого іншого, крім гри, для мене просто не залишається в цей момент.

Але ж хокей – це один із найбільш травмонебезпечніших видів спорту. Є боязнь отримати травму?

Так, якщо шайба прилетить, то мало не здасться. Та й не тільки шайба. Можуть і до борту припечатати.  Але я намагаюся про це не думати. Головне себе правильно налаштовувати на тренування, на гру. Потрібно добре розім’ятися і розігрітися, тоді менше шансів отримати травму.

У тебе є кумири у світі хокею?

Так, це американський гравець Парик Кейн, триразовий володар Кубка Стенлі. Я спостерігаю за ним десь із 12-13 років і завжди просто насолоджувався його грою. Мені подобається його техніка, те, як він "тримає" шайбу. Він дуже добре "бачить" гру, постійно контролює ситуацію на майданчику. У нього дуже хороший кидок. Для мене він просто "бог хокею". Я завжди брав приклад саме з нього.

Сам в НХЛ мрієш потрапити?

Звичайно (сміється). Але там неймовірно високий рівень гри.

Але ти ж знаєш свій потенціал і фізичні кондиції. Є ймовірність того, що ти теж досягнеш такого рівня гри?

У житті все можливо. Якщо вірити в себе і постійно працювати, то можна досягти будь-яких цілей. Головне по-справжньому хотіти цього і вірити в себе.