Про цю будівлю написано вже так багато, що здається, ніби сказати про неї щось нове навряд чи можливо. Але ж це нікого не зупиняє і не зупинить.

1951 року на розі тодішніх вулиць Сировця і Другої Дачної виріс 120-квартирний житловий будинок Дніпродзержинського коксохімічного заводу – один з найбільш вражаючих зразків повоєнної забудови міста.

Монументальний будинок, спланований у вигляді незамкненого каре із аркою з боку Другої Дачної, зайняв собою цілий квартал. Кутова частина повторила композицію двох довоєнних будинків, існуючих на цьому перехресті. А іншу наріжну частину будинку увінчала масивна кубічна вежа з тонким металевим шпилем.

Зведений за проєктом видатної архітекторки Ольги Брусової, дочки архітектора Олексія Сокола і дружини архітектора Сергія Брусова, будинок був відзначений Почесною грамотою конкурсу на кращі будівлі, споруджені в Україні того року. Щоправда, не без фахових зауваг:

«Жилий будинок на 120 квартир по вул. Сировця у м. Дніпродзержинську є вдалим прикладом у розв’язанні містобудівних завдань. Архітектурно-просторова композиція будівлі сприяє організації центральної площі і створенню міського ансамблю, хоч архітектура фасаду в окремих своїх частинах була піддана критиці. Вказувалось на те, що пілони баштової частини дещо відірвані від основного об’єму будівлі, а важкі пілони трьох нижніх поверхів і дрібні спарені пілястри верхнього поверху нелогічно об’єднані єдиним фронтоном у центральній частині споруди», – зазначав архітектор Г. Головко, автор статті «Підсумки республіканського конкурсу на кращу будівлю» в журналі «Архітектура і будівництво» № 1 за 1953 рік.

Але цей величний будинок став лише частиною масштабного задуму Центральної площі міста. За її проєктом з боку 16-ї школи планувалося збудувати ще один такий будинок, симетричний даному, а між ними в глибині площі мала постати адміністративна будівля з вежею посередині. У свою чергу, за адмінбудівлею передбачався вхід до парку, акцентований дугастою колонадою.

Проте з усього ансамблю площі було втілено в життя лише один будинок. Цікаво, що його здача в експлуатацію не обійшлася й без суто технічних недоліків:

«Кожного року і у нашому місті зростає кількість красивих, з усіма комунальними вигодами, будинків. Недавно на розі вулиці Сировця і Другої Дачної збудовано великий будинок на 120 квартир. Трудящі коксохімічного заводу з радістю вселились у нові квартири.

Але мешканцям нового красивого будинку скоро довелося розчаровуватися. Ось уже чотири місяці як немає гарячої води, а в ряді квартир не встановлено ванн. Фарба на підлозі не держиться, липне до взуття і відривається шматками. Двері і віконні рами порозсихалися. Утворилися великі щілини. Штукатурка фасаду, особливо першого поверху, обвалюється.

Великим недоліком є те, що будівельники не передбачили будівництва погребів. Значна кількість мешканців має індивідуальні городи, але за браком погребів немає де схоронювати овочі», – нарікав робітник коксохімічного заводу С. Чумаченко в листі до міської газети «Дзержинець», опублікованому в номері від 22 березня 1952 року.

Лишається сподіватись, що після такої публікації недоліки було усунено.

Кільканадцять років будинок сусідив із давньою забудовою колишньої Кладовищенської вулиці – маленькими будиночками, які тяглися до старого корпусу 16-ї школи, зведеного ще 1935 року. Зрештою в 1967 році площу (Дзержинського, нинішній майдан Петра Калнишевського) тут все-таки було реалізовано – у зовсім іншому, проте не менш цікавому вигляді.

З боку вулиці Сировця – нинішнього проспекту Тараса Шевченка – в будинку розташувалася центральна міська бібліотека. На тому розі, де нині зеленіє велетенська сокорина, якийсь час існував взуттєвий магазин. А зі сторони площі багато років містився клуб ДКХЗ, що був осередком громадського та культурного життя підприємства.

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram,Telegram