Хто насправді створив обличчя Кам’янського? Історія архітекторки, яка зламала стереотипи!

Сьогодні багато говорять про гендерну рівність, рівні можливості та однакову оплату праці. Але ще якихось 70–80 років тому були професії, у які жінці було майже неможливо увійти. Архітектура — одна з них. Проєктувати цілі квартали та визначати, яким буде місто, тоді вважалося винятково чоловічою справою. Та історія Кам’янського має свій унікальний виняток.

Коли ми говоримо про архітектуру Кам’янського, найчастіше згадуємо окремі будівлі: бібліотеку на проспекті Шевченка, будинок зі шпилем, квартали на проспекті Свободи, забудову біля Палацу культури чи Будинок молоді. Але мало хто знає, що значна частина цих знакових споруд має одного автора — архітекторку Ольгу Брусову.

Саме їй присвячено новий випуск проєкту "Топ Міста", в якому ми спробуємо не лише розповісти про її життя, а й зрозуміти, як одна жінка-архітекторка змогла залишити такий помітний слід в історії нашого міста.

Дитинство, Харків та вибір життєвого шляху

Історія Ольги Брусової починається саме в Кам’янському. Вона народилася 18 липня 1916 року в родині відомого художника й архітектора Олексія Сокола — автора легендарного "Прометея" та розписів Свято-Миколаївського собору. Однак сімейне життя батьків тривало недовго — згодом шлюб Олексія Сокола та Наталії Акатової розпався.

Про ці сторінки життя майбутньої архітекторки розповідає відома краєзнавиця Людмила Глок. Багато років вона досліджувала архіви, присвячені родинам Соколів і Брусових, працювала з документами й фотографіями, а також спілкувалася з родичами Ольги Брусової:

"Так склалася ситуація, що коли Ользі Олексіївні було близько двох років, вона залишилася жити з батьком, а її мама брала участь у громадянській війні. Це було пов’язано з її особистими переживаннями, обставинами та значною різницею у віці. Між Олексієм Яковичем і Наталією Лаврентіївною було 30 років різниці: Олексію Яковичу на той час уже було під 50. І уявіть собі — він залишається з маленькою дитиною на руках. Пережили голод 1921 року… Кому потрібен художник у провінційному містечку, де зупиняється завод? І за таких важких обставин він залишається з малечею".

Новий етап у житті родини розпочався 1929 року, коли після другого шлюбу Наталія Акатова переїхала до Харкова й забрала доньку до себе. Відстань між містами не змогла розірвати найважливішого — теплого зв’язку Ольги з батьком, який вона зберігала протягом багатьох років.

Людмила Глок продовжує:

"Коли 1929 року Ольга потрапила до Харкова, її вітчим Йосип Сак-Саковський — герой громадянської війни, двічі орденоносець — робив успішну кар’єру. Вони жили в центрі Харкова, який на той час був столицею України. Для неї тоді був відкритий будь-який вищий заклад. Мама займалася медициною, тобто Ольга могла без проблем стати лікаркою. У неї був вибір, але якраз після закінчення школи відкрився Харківський інженерно-будівельний інститут. І вона одразу пішла туди на робфак, а потім вступила на перший курс. У 1940 році вона успішно його закінчила".

Можливо, саме дитинство поруч із батьком — художником і архітектором — визначило її майбутню долю. У часи, коли архітектура вважалася майже винятково чоловічою професією, Ольга сміливо обрала цей шлях.

Випробування репресіями та роки евакуації

Дослідити її історію допомогли праці кам’янської краєзнавиці Любові Алексієвської, яка багато років вивчала творчу спадщину Ольги Брусової, аналізувала особливості її стилю та відкрила чимало маловідомих фактів про проєкти, які й сьогодні формують історичне обличчя Кам’янського:

"Коли в 1938 році Сак-Саковський потрапив під жорна репресій, Ольгу з матір’ю за один день виселили з величезної квартири в центрі Харкова. Оля тоді була студенткою архітектурного факультету, і їй теж загрожували репресії як дочці “ворога народу”. Але у Сак-Саковського були віддані друзі, які знали його ще з часів громадянської війни та дуже поважали. Вони віддали Олі портфель з облігаціями й документами та сказали: “Тікай куди-небудь”. Оля мусила переховуватися у друзів та знайомих. Повернутися до рідного батька вона не могла, оскільки закінчувала інститут і їй було критично важливо здобути освіту, тим більше, що ця справа їй справді подобалася".

Саме в інституті Ольга познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — Сергієм Брусовим. У 1939 році в подружжя народився син Володимир, а вже наступного року сім’я переїхала до Дніпродзержинська.

Любов Алексієвська розповідає:

"З 1940 по 1941 рік вони будували цехи, набиралися досвіду. У 1941 році разом із заводом їх як фахівців евакуювали до Магнітогорська, де вони будували металургійний комбінат. Жінка з маленькою дитиною, яка вже встигла попрацювати на заводі, потрапляє на Магнітку й там плідно працює".

Повоєнна відбудова та генеральний план міста

Ще до початку Другої світової війни Сергій та Ольга Брусови встигли розробити чимало архітектурних проєктів, однак реалізувати їх завадили бойові дії. Повернувшись до Дніпродзержинська у 1944 році, подружжя взялося втілювати свої довоєнні задуми та відбудовувати місто.

"Місту дуже пощастило в тому, що Сергія Георгійовича, незважаючи на його безпартійність, призначили головним архітектором міста — адже працювати просто не було кому. Ольга Олексіївна була провідною архітекторкою. Вони створили цілу архітектурну групу в “Дніпродзержинськцивільпроєкті”, куди запросили своїх однодумців — таких самих захоплених архітекторів, готових працювати в команді й віддаватися справі на повну. Вони фактично перетворили наше місто на те, яким ми бачимо його зараз", — зазначає Любов Алексієвська.

Саме тоді вони розробили генеральний план повоєнної забудови Дніпродзержинська — документ, який визначив архітектурний розвиток міста на десятиліття вперед і сформував його сучасний історичний вигляд. Основою містобудівної концепції стала квартальна забудова: великі промислові підприємства отримували земельні ділянки та зводили житло для своїх працівників разом із необхідною інфраструктурою. Саме тому майже кожен повоєнний квартал мав свого "господаря".

Головні об’єкти та архітектурна спадщина

Список робіт Ольги Брусової вражає. Серед найвідоміших: квартали проспекту Свободи; квартал вагонобудівного заводу; квартал Азотно-тукового заводу; Будинок молоді вагонобудівного заводу (нині будівля податкової інспекції); клуб Дніпродзержинської ДРЕС; житлові будинки коксохімічного заводу; · павільйон Центрального ринку; проєкти площі Калнишевського та чимало інших об’єктів і реконструкцій.

Любов Алексієвська розповідає:

"Ольга Олексіївна в першу чергу підготувала проєкт реставрації Палацу культури металургів, спроектованого ще в 30-х роках академіком Заболотним. І вона його не просто відновила, а й суттєво доповнила. Також вона відреставрувала улюблений кінотеатр містян, зведений ще до революції: спочатку він називався “Ампір”, у радянські часи — “Змичка”, під час війни — “Україна”, а пізніше — “Слава”.

Потім Ольга Олексіївна спроєктувала комфортні котеджі за сучасною Новою сценою театру (тоді це був Палац культури Горького). На Соцмісті це були переважно будинки на одну або дві квартири, дуже зручні для життя. А пізніше на вулиці Широкій вона створила банно-пральний комплекс, відомий тепер як “Нептун”. На той час це було надзвичайно актуально, адже гаряча вода була не в усіх будинках, не кажучи вже про мешканців бараків. Вона навіть до таких звичайних побутових будівель поставилася з величезною любов’ю".

Людмила Глок звертає увагу на різноманітність її творчого доробку:

"Вигляд спроєктованих нею будинків вражає своєю різноманітністю. Одна справа — споруда на проспекті Тараса Шевченка, 14, яка була частиною грандіозного задуму Центральної площі міста. І зовсім інша — будинки, гармонійно вписані в селище ДДГРЕС. Вони абсолютно різні. Для архітектора дуже важливо не демонструвати власне “я”, а створювати цілісний образ міста. Мені здається, архітектори Брусови створили його надзвичайно вдало".

Грандіозний проєкт центру та будинок зі шпилем

Однією з найвідоміших робіт Ольги Брусової вважають саме будинок №14 на сучасному проспекті Тараса Шевченка. У 1949 році архітекторка створила масштабний проєкт забудови цієї частини міста.

"Ольга Брусова розробила проєкт центру міста, гідний столиці, — розказує Любов Алексієвська. — Будівля міської ради мала стояти на тому ж місці, де й зараз, але з величним шпилем у стилі класичних ротонд. Саме там мала розміщуватися міськрада з прямим виходом до міського парку, який тоді тільки з’явився. На місці сучасної площі Калнишевського планувався великий ставок, а далі — цирк і Палац піонерів. Це був грандіозний проєкт! На жаль, вдалося звести лише кілька будинків. Найприкметніший із них — саме оций будинок зі шпилем, який так і називають “будинком Ольги Брусової”, де зараз розташована Центральна бібліотека".

Проєкт будинку здобув перемогу на Всесоюзному конкурсі. Водночас він мав стати лише частиною масштабного архітектурного ансамблю центральної площі. Якби задум Ольги Брусової вдалося втілити повністю, сьогодні центр Кам’янського мав би зовсім інший вигляд.

Навіть зараз почерк Ольги Брусової можна побачити майже в кожному кварталі нашого міста. Вона продовжила забудову району ДКХЗ.

Любов Алексієвська розповідає:

"Коли наприкінці 1930-х років розбудовувався коксохімічний завод, його керівництво вирішило спорудити цілий житловий комплекс і клуб для свого підприємства. Це був не просто заводський клуб, а справжній палац культури. Ольга Брусова встигла спроєктувати його ще до війни, і він запрацював на проспекті Аношкіна. Згодом зміни в містобудівних планах змінили й саму будівлю: клуб коксохіму перетворився на Економічний коледж. Йому добудували спортзали, і сьогодні всі знають його саме в такому статусі".

Також Ольга Брусова продовжила формувати архітектурний ансамбль кварталу вагонобудівників, який почали зводити ще у 1930-х роках. У 1950-х роках за її проєктами було добудовано будинок, що став частиною тодішньої Транспортної площі, а згодом на сучасному проспекті Тараса Шевченка з’явився ще один житловий будинок, який завершив композицію так званого "кварталу вагонників".

Остаточно ансамбль сформувався у 1956 році. Брусова не просто проєктувала окремі будівлі — вона гармонійно вписала довоєнну забудову в нову повоєнну архітектуру, створивши цілісний квартал, який і сьогодні залишається одним із найвиразніших прикладів містобудування того часу в Кам’янському. Особливого шарму цьому місцю додають збережені історичні деталі.

Архітектура селища ГРЕС та проспекту Свободи

Ще один яскравий приклад творчості Ольги Брусової можна побачити на вулиці Васильєвській, неподалік проспекту Відродження. Цей квартал добре проглядається з Нового мосту й одразу привертає увагу своєю незвичною архітектурою. Його історія бере початок ще у 1930-х роках, коли разом із будівництвом Дніпродзержинської державної районної електростанції почали зводити житло для енергетиків. Після війни квартал продовжили розбудовувати, а до створення нових будинків долучилася й Ольга Брусова.

Архітектура цього району помітно відрізняється від інших повоєнних кварталів міста. Тут майже немає пишної ліпнини, натомість будинки вирізняються стриманою монументальністю, колонадами на фасадах, високими стелями та просторими квартирами. На перших поверхах проєктували магазини й заклади побуту, щоб мешканці мали все необхідне поруч із домом.

"У нас на селищі ГРЕС є кілька будинків, спроєктованих саме Ольгою Олексіївною. Більше того, поруч із електростанцією виріс дуже гарний клуб. Цей Будинок культури був окрасою міста аж до того часу, поки туди не прилетіла ворожа ракета на початку червня 2026 року. Зараз ця будівля стоїть напівзруйнована", — із сумом зазначає Любов Алексієвська.

Людмила Глок додає деталей про цю втрачену пам’ятку:

"Узяти хоча б той же зруйнований клуб ДДГРЕС. Здавалося б, типовий проєкт — скільки їх таких було! Але не з плиткою “кабанчик”, якою було облицьовано фронтон (зараз цього вже не побачиш, залишилися лише фотографії), він вирізнявся з-поміж усіх інших. Це облицювання робило його особливим".

Не менш масштабною стала забудова кварталу Азотно-тукового заводу: сім житлових будинків, монументальні огорожі, фонтани. Особливо виділяються три будинки на проспекті Свободи, які стали одними з найкращих прикладів "сталінського ампіру" в Кам’янському.

"Наше місто має сильний схил, тому вся верхня частина сучасного проспекту Свободи не могла мати стандартних будівель, оскільки розташована під ухилом, — пояснює Любов Алексієвська. — Наші архітектори вдало, вміло й з любов’ю прив’язали забудову до місцевості, зробивши це родзинкою кожного будинку. Уся верхня частина чітко впізнавана: характерні арки, квіти, ліпнина, вишукані балкончики та альтанки. Навіть вхід у кожен двір мав затишну прикметну арку. Вони вирішили не йти шляхом сліпого копіювання типових проєктів, а якщо й брали їх за основу, то надзвичайно вдало адаптували до нашого рельєфу".

Будинки Ольги Брусової легко впізнати. Вони неповторні: арки, башточки, еркери, ліпнина, українські рослинні орнаменти, фруктові гірлянди… Саме ці деталі роблять центральні квартали міста унікальними. Навіть звичайні гуртожитки чи житлові будинки виглядали святково. Краєзнавці неодноразово звертали увагу, що Брусова вміла створювати не просто житло — вона створювала гармонійний міський простір.

"Я спеціально шукала інформацію про те, чи багато у нас було жінок-архітекторок, — підкреслює Людмила Глок. — Не можу стверджувати, що Ольга Брусова — знаменитий архітектор у масштабах всієї країни, але для нашого міста це надзвичайно знакова постать".

Зміна політичного курсу та відхід від професії

Здавалося б, попереду на архітекторку чекала блискуча кар’єра. Та цього не сталося. Її чоловіка, Сергія Брусова, запросили на посаду головного архітектора до інституту "Гіпромез", а в країні в цей час почалися масштабні зміни в архітектурній політиці.

У 1955 році вийшла відома постанова про боротьбу з "архітектурними надмірностями". Влада вважала, що використання декоративних елементів — веж, шпилів, колон, портиків та складного оздоблення — призводить до невиправданих витрат державних коштів.

У документі зазначалося:

"Нічим не виправдані вежові надбудови, численні декоративні колонади і портики та інші архітектурні надмірності, запозичені з минулого, стали масовим явищем під час будівництва житлових і громадських будівель…"

Любов Алексієвська коментує ті події:

"У 1950-х роках партія своїми постановами все це заборонила. І це була не просто економічна заборона — це було справжнє таврування. Збиралися підписи мешканців: “Навіщо нам такі пишні будівлі? Давайте щось простіше!”"

Для Ольги Брусової це рішення стало важким ударом. Її будівлі, які ще вчора вважалися зразками красивої міської архітектури, тепер почали критикувати за "надмірності". Творчий напрям, у якому вона працювала, фактично перестав бути затребуваним.

"На Ользі Олексіївні це позначилося безпосередньо: потрапивши під травлю, вона просто пішла з професії, — говорить Людмила Глок. — Їй було всього 39 років. Якби вона залишилася в архітектурі, то неодмінно стала б заслуженим архітектором".

Спадщина, що живе у вулицях міста

Парадоксально, але сьогодні ім’я Ольги Брусової майже невідоме широкому загалу навіть у її рідному місті. Її немає у фундаментальному довіднику "Архітекторки України", хоча її внесок у формування архітектурного обличчя Кам’янського важко переоцінити.

У часи, коли жінці було непросто не лише обіймати керівні посади, а й реалізовувати себе у професіях, які традиційно вважалися "чоловічими", Ольга Брусова змогла досягти неймовірного. Вона була не просто архітекторкою — вона створювала простір, у якому місто живе й сьогодні.

Минуло понад сім десятиліть, а Кам’янське й досі зберігає її архітектурну спадщину. Ми щодня проходимо повз ці будинки. Зустрічаємося біля них. Фотографуємо їх. Призначаємо там побачення та зустрічі. Але часто навіть не замислюємося, хто був автором цих архітектурних символів міста і чиє ім’я стоїть за знайомими з дитинства фасадами.

Автор: Анастасія Бессажна