"Ввечері, коли місто ворушиться барвистим перським килимом, задивляючись у темряву електричними очима, коли темна шапка сутінку, поклавши за Дніпром сонце, насувається на квадрати будинків та змійки провулків, – домна кричить і гуде, тяжко дихає і плаче та реготом лякає небо.

Над заводом висять великі полум’яні парасолі.

Каталі підвозять вагонетки червоної, як охра, руди, кокусу, каміння. Такі біфштекси навантажують на підойму. Людина, ім’я якій машиніст, – натискує на ричаг і вагонетка пливе вгору аж до колосників. Цегельно-бетонна горлянка печі клацає від задоволення оскалом полум’яних зевів і приймає цю страву, обертаючи її вмить у море розплавленого чавуна".

Ці колоритні рядки – з нарису Семена Дніпропетровського "Дайош! Метал!", вміщеного у 4-му номері поважного всеукраїнського часопису "Універсальний журнал" за 1929 рік. Публікацію цю присвячено відбудові та розбудові великих металургійних заводів Придніпров’я – колишнього Брянського в Дніпропетровську та Дніпровського в Кам’янському, яким було присвоєно імена Петровського та Дзержинського відповідно.

Нарис, хоч і міцно просочений тогочасною ідеологією, явив собою розлогу картину доби. Привертає він увагу й ефектними знімками авторства "Ф. Воврика", як зазначено в журналі. Хто ж це був?

Фелікс Воврик був відомим кам’янським фотографом, який працював в ательє, що розташовувалось у самому центрі тодішнього міста, між будинками № 3 та № 5 на Проспекті (згодом – Пеліна, первісно та нині – Гімназичному). Крутими сходами відвідувачі піднімалися на другий поверх, де й відбувалося фотографічне священнодійство.

Вигляд фотоательє у повоєнні часи, знімок з архіву Гаральда Яцука, опублікований в книзі Ігоря Подзерка "Мой город"

Пізніше цей заклад дістав назву "Фото № 1". Працював фотосалон аж до сімдесятих років, а надзвичайно цікавою та промовистою історією відзначився він у часи нацистської окупації, про що розповів кам’янчанин Ігор Подзерко в своїй книзі "Мой город" 2011 року.

"Значительные события происходили на проспекте Пелина в годы оккупации.

Владельцем фотопавильона (он был расположен в глубине между домами №№ 3 и 5) стал В. П. Лапшин. Это было предусмотрено еще до прихода фашистов – в стену фотолаборатории был вмонтирован радиоприемник от легкового автомобиля "ЗИС-101". Подпольщик записывал сводки Совинформбюро о положении на фронте и отдавал их называвшим пароль людям. Кроме этого, он сохранил и передал "компетентным органам" фотонегативы с изображением немецких чиновников и их пособников, которые у него фотографировались. Однако через некоторое время после освобождения города эти "компетентные органы" арестовали уже награжденного партизанской медалью В. П. Лапшина, обвинив его в сотрудничестве с фашистами, продержали в тюрьме 2 месяца и только после очной ставки с арестованным фашистом, который не подтвердил вымысел о сотрудничестве, выпустили на свободу. Эту историю рассказал мне в 1955 году сам Владимир Петрович Лапшин и показал свою трудовую книжку со штампом о его судимости, которой не было!" – згадував Ігор Подзерко.

До речі, той "ЗІС-101", з якого було знято радіоприймач, до війни слугував автомобілем директора металургійного заводу.