У шістдесяті роки в життя українців увійшов новий тип громадського закладу – будинок побуту. Таку назву дістали комплексні підприємства, які об’єднали в собі приймальні пункти та виробничі майстерні різних видів побутового обслуговування населення.

Зокрема, Київський зональний науково-дослідний інститут експериментального проєктування розробив проєкт "центру господарсько-побутових послуг для житлового району на 45 тисяч мешканців", автором якого став архітектор Самуїл Миронович Вайнштейн.

У триповерховій будівлі передбачалося створення повного комплексу побутових послуг. Значну увагу приділялося й архітектурному вигляду будівлі: великі поверхні скління, прості стримані форми, застосування новітніх будматеріалів і світлова реклама мали надавати їй сучасності та привабливості.

На початку сімдесятих у тодішньому Дніпродзержинську за цим проєктом спорудили два будинки побуту: № 1 нагорі вулиці Сировця та № 2 неподалік центральної площі міста. Перший з них відзначився чудовим розписом "Новий побут" подружжя художників Любові та Михайла Келлерів – фото цього твору навіть увійшло до поважної книги "Монументальное искусство СССР" 1978 року.

Другий будинок побуту бачимо на наступному фото – з архіву кам’янчанина Мороза Олега Миколайовича, – а також на кольоровому знімку з альбома "Город пламенных зорь Днепродзержинск" (1976), що розпочинає нашу публікацію. Уже незабаром, у 1978 році, в центрі міста відкрився новий великий будинок побуту, а попередній городяни стали називати "старим".

Згодом долі будинків побуту № 1 і № 2 склалися дуже по-різному. "Старий" у центрі міста було на початку 2000-х років реконструйовано в сучасний торговельний заклад, а його "близнюк" у верхній частині проспекту Тараса Шевченка нині переживає не найкращі часи.

У дописі використано інформацію та знімки зі статті С. Вайнштейна і Т. Михайлової "Службу быта – в центр внимания" в журналі "Строительство и архитектура" № 6 за 1966 рік