25 лютого виповнилося 152 роки від дня народження видатної української письменниці, поетеси, громадської діячки Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки).

З цієї нагоди архівне управління Кам’янської міської ради підготувало документальну виставку «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає». На виставці представлені документи, які відображають життєвий шлях та творчу спадщину Лесі Українки.

Леся Українка є не лише однією з найвидатніших представниць української літератури. Вона також стала символом жіночої свідомості та боротьби за свої права, була відома активною участю в громадському житті, зокрема в національно-визвольному русі, де виступала за права та самовизначення українців.

Творчий шлях Лесі Українки розпочався з самого народження – 25 лютого 1871 року, з міста Звягеля на Волині. Мати Лариси, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач – високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Звягелі, Луцьку, селі Колодяжному під Ковелем.

Дівчинка змалку була поглинена світом літератури та творчості. Уже в 5 років вона почала самостійно писати п’єси, а у 8 років – написала свій перший вірш. Лариса вивчила декілька іноземних мов. Але в 10 років у дівчинки почалися серйозні проблеми зі здоров’ям: у неї діагностували туберкульоз кісток. Тож довелося поставити хрест на музичній кар’єрі.

У 12 років вона зайнялася перекладом книги «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, її почали друкувати в українських літературних журналах. У 19-річному віці сама написала для молодших сестер «Стародавню історію східних народів». Перші вірші Лесі були опубліковані в 1893 році. У 1911 році вийшла драма-феєрія «Лісова пісня», яка вважається одним з кращих творів Лесі Українки.

Чого може нас навчити сьогодні Леся Українка? По-перше, бути рабом – це найбільша низькість, найглибша моральна прірва, це – вирок, без надії, людині й нації в цілому. (Так, Леся закликала: «Без надії таки сподіватись!» – але це були слова абсолютно внутрішньо вільної людини, до рабів вони не мають жодного стосунку). По-друге, «хто звільниться сам – той вільним буде; як звільнить хтось кого – в неволю забере».

Свобода виборюється (не декларується!) лише власними силами. Ларисі Петрівні доля відвела лише 42 роки життя. Але про таких людей важко сказати «була…». Лесин дух завжди присутній поруч з нами в оспіваній нею рідній Україні, – наголошують архівісти.

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram