Сьогодні розповімо про командира підрозділу розвідки та аеророзвідки Збройних сил України Олександра з позивним «Гроз». До повномасштабного вторгнення наш герой ніколи не тримав у руках зброю, мав власний бізнес та активно допомагав військовим, але війна розставила наголоси над зовсім іншими ролями.

Про перші дні війни, героїчну оборону Київщини, прийняття рішення, яке змінило життя, та мрію сина, яка обов’язково здійсниться після нашої Перемоги, читайте в проєкті «Монологи війни».

Представтеся, розкажіть трішки про себе, де народилися, де навчалися?

Мене звати Олександр, позивний «Гроз» або «13». Кацапи знають мене ще як «грозову хмаринку». Народився у Кам’янському, тут і навчався, працював до повномасштабного вторгнення у Києві, у мене була своя компанія.

Яким для Вас, тоді ще цивільної людини, був ранок 24 лютого?

Зранку все почалося з того, що всі все знали, а я все проспав. Восьма ранку, телефон червоний, купа пропущених викликів, я не розумію, що відбувається. Думав, щось із дитиною трапилося, бо тільки в таких випадках мені телефонують часто, а потім мені говорять, що почалася війна. Щоб хоч якось зібратися з думками, пішов погуляти з собакою, бачу, пролітають літаки і вони не наші. Тоді телефонують знайомі, кажуть, у тебе 30 хвилин на збори, так для мене розпочалася війна. Приїжджаю до родича, у нього великий стіл, на столі зброя і він говорить: будемо оборонятися. Далі ми з моїм другом сідаємо на квадроцикл, бо це було єдине, чим можна було їхати. І поїхали до військомату, але нам кажуть: зброї немає. Далі я повернувся додому, бо в мене є пес Баскер – енергія, яка дає мені жити, і мені треба було погодувати пса.

На наступний день до Гостомеля не доїхав, розпочалися бої, а у мене не було нічого з екіпіровки, але все ж не втрачаю надію доїхати. По дорозі до Бучі знайомі з Ворзеля телефонували і запитували, чи нам виїздити, а я говорю: все закінчиться за декілька днів, саме на той момент не розумів, що сказав. Моє рішення у підсумку дуже змінить життя цих людей. Тоді я пожалкував про те, що сказав, але це все буде потім. А на той час, щоб доїхати до Гостомеля, треба було перетнути Бучу – це другий населений пункт, який став тим форпостом для захисту Києва. Буча мене шокувала після деокупації. На той момент у мене було одне бажання – проскочити на Гостомель. А потім мене розвертають та говорять, що ви їдете на свій страх і ризик. Не знаю, що було в моїй голові, але я розумію, що треба виїздити через Київ, а саме через «Стоянку», а це коло кілометрів 50. За «Стоянку» також точилися бої. Бачу 6-7 смуг автомобілів з Києва і лише одна до Києва, по якій їду я. Вже пізніше, після перегляду відео, зрозумів, від чого мене врятувало рішення їхати саме через «Стоянку», напевно, це була Вища сила, бо якби намагався проскочити швидшим шляхом, наслідки були б зовсім іншими, кацапи тоді просто влаштували тир. Так, 25 лютого закінчується, а я розумію, що все ще не потрапив до Гостомеля. Потім доєднався до тероборонівців, вони дали автомати і 60 патронів. А ще поставили питання: де «Жираф», знаєте? Так розпочалася оборона Ірпеня.

Що можете розповісти про захист населених пунктів? Розкажіть трішки про той час: ситуації, з якими стикалися, підтримку побратимів, моменти, які додавали сили?

Спочатку оберігали ТРЦ «Жираф» і ТРЦ «Синергія». Нашу групу потім почали називати «Янголи в броні», а до цього ми були просто шалені хлопці на двох машинах. Скажімо, синій «Румстер» ми використовували, коли розбивали ворожу колону в Бучі. Пам’ятаю, колона на паралельній вулиці, а в мене ще й документи, але ми і це пережили.

Як тільки зайшли кацапи в Ірпінь, вони поклали світло, зв’язок та інтернет. Нас було 6 чоловік: 5 хлопців, дівчина і кіт. Виїхати не маємо можливості, чуємо по радіостанції, що на сусідній вулиці стоїть танк, коли ми почули: «Коробочку підбили», зрозуміли, що це не наші. У нас було патронів на 15 хвилин бою, якщо дізнаються, що ми тут є. А дізнатися легко, заходиш, бачиш, якщо є машини, чистиш будинки і все. 5 березня о 17:00 ми вимкнули світло. О 6-й ранку 6 березня ми приїздимо на штаб. У голові у мене, «Джаста», «Фіджа», «48-го» і «Зайця» був план, як вижити. Нас покинули, зв’язку немає, всі розбіглися, виходити через Романівський міст, який назвали дорогою життя – це постійний артобстріл, а ми не можемо, бо у нас зброя, а військовий без зброї – не дуже добре, і ми мали якось виходити. Потім зустрілися із нашим командиром «Дроном», каже: «Хлопці, 6 лінія – понтом», ми нічого не зрозуміли. Приїздить заступник командира, каже хлопці, ми на зачистку, ви з нами? Далі дізнаємося, що вбили актора Пашу Лі, завдяки його роботі Бучу не взяли, він зміг корегувати вогонь і підтверджувати об’єкти, за це йому велике дякую.

На 6-й лінії пройшли понтон, далі був ліс, постійний артобстріл, їдемо на одному подиху, проїхали Гостомель. Виїздимо, далі йде траса від Гостомеля до Пущі-Водиці. Несеться бронетранспортер і я не розумію – це наш чи не наш, бо прапора не видно. Ми їдемо десь 140 км на годину, а вона їде за нами. І хтось із хлопців каже, якщо не наші, по нам відкриють вогонь і у нас є секунд 10. І починає зворотній відлік, який пульсує у тебе в голові. Ти розумієш, що треба якось вижити. Я повертаю голову і бачу український прапор – хух, наші. Ми вийшли через блокпост, нам поставили запитання: хлопці, а ви звідки? Ми сказали, що з Ірпеня і вони нас пропустили. Так з’явилася група «Янголи в броні». Після того кожних три дні були зачистки. Метр за метром зачищали територію.

Щодо екіпірування, воно з’явилося 10 березня, до цього не було нічого. А ще 10 березня ми змогли витягнути тих людей, які залишилися в окупації у Ворзелі, нагадаю, окупація у них розпочалася із 26 лютого. 26 лютого кацапи зайшли туди, розповідати, що там творилося не буду, бо багато хлопців не вижили в тій окупації. Вони вбивали всіх, хто мав татуювання з українською символікою, був учасником АТО-ООС, більше того, у них були всі контакти.

Далі розпочалася евакуація з Червоним Хрестом, ми коли їхали на цю евакуацію, познімали з себе все. На нас не було ні шевронів, ні прапорів, ні зброї. Ми виводили колону зі 120 автомобілів. Зв’язку не було. Сказали, що ми людей не евакуюємо, не вступаємо в ніякі сутички, тому що літають бойові дрони, а ми в зоні ризику, у нас на машинах були герби, як пропуски.

Коли почали проходити військову службу?

Для мене війна почалася не з 2014, а з 24 лютого 2022. Так вийшло, що саме 24 лютого став на захист нашої держави. Багато хто цікавиться, чому в мене позивний «Гроз»? Все почалося з Ірпеня. Далі, після оборони, розпочався наповнений жахом процес деокупації Бучі, Бородянки. Після всього пережитого вирішив і надалі захищати державу, тож підписав контракт із Збройними силами України і був направлений до одного з підрозділів військової розвідки. Спочатку не знав, що робити, а потім у моєму арсеналі з’явилася купа гаджетів, завдяки яким мав можливість вдало робити «бавовну». Знаю, що всі українці люблять дивитися, як горить-палає рашистська техніка, радий, що доклав до цього зусилля.

Можливо, мали при собі якийсь атрибут, який завжди був із Вами і додавав духовних сил – хрестик, ікона, фото?

Це браслет нашого українського виробництва, я його ніколи не знімаю. На ньому на азбуці Морзе набрано слово – тато. Батько мій загинув у Кам’янському ще в 1993 році. Для мене тато дуже важливий, тому на браслеті саме це слово. Ми постійно на якомусь контакті з ним, а коли важко, він дає мені підказки.

Яким є зараз Ваше життя після пережитого? Як змінилися внутрішньо?

Емоційно я все відчуваю, відчуваю, як змінився, але коли ти потрапляєш у гарячу точку, розумієш, що твоє життя вартує 50 гривень – це вартість одного патрону. Але для того, щоб не стати живою мішенню, ти постійно вдосконалюєшся, розвиваєшся і тренуєшся. Взагалі, від 24 лютого я живу відчуттям, наче кожен вечір вимикають світло, а кожен ранок його вмикають. Коли в тебе це все свідомо відбувається, ти починаєш жити війною і не можеш сприймати цивільне життя як раніше. Наприклад, коли їдеш по місту і щиро радий за людей, тому що вони живуть звично, а твоє життя там, де безліч ризиків, але саме в цьому твоя сила.

Основний посил від Вас як від військового, чому варто ставати до Збройних сил України?

Багато чого відбулося за ці майже два роки. Війна не закінчується, вона йде. Ми цього не можемо розповідати і показувати, але повірте – Перемога буде за нами, тільки так. Якщо ви вірите військовим, розумієте, вони не просто так зробили вибір захищати країну, а ціною власного життя і власного здоров’я. Вони йдуть до цього, бо досконало роблять свою справу. Тому ласкаво просимо, не бійтеся, вас усьому навчать, дадуть потрібний досвід, але ви повинні розуміти, що вже стали маленьким механізмом у цій системі. Я зробив свій вибір 24 лютого, міг зробити раніше, але мені сказали, не треба тобі туди йти, треба нас забезпечувати необхідним, що й успішно робила моя компанія, забезпечуючи військових необхідними речами на фронті. А зараз ми боремося за Україну, і коли носиш прапор України на плечі, особисто у мене виникає гордість за те, що я українець, гордість за хлопців, з якими я воюю. До речі, у нас є хлопчина – снайпер за посадою, приїхав з Польщі, 19 років, зріст – 1,50, тоді як гвинтівка 2,08 метри. Попри все він каже: «Я маленький танчик». Погодьтеся, такі люди надихають. Взагалі, у нас всі хлопці вмотивовані, всі зацікавлені у єдиній меті. Трошки треба потерпіти, але ми переможемо.

Про що мрієте? Можливо, щось пообіцяли зробити собі після того як настане Перемога?

Пообіцяв сина відвести на концерт німецького гурту «Рамштайн». Йому хоч і 12 років, він дуже любить цей гурт. Був концерт у Польщі, але ми не встигли відвідати у зв’язку з війною.

Головне життєве правило?

Якщо не ми, то не ми. У нас навіть шеврони з таким написом. Хлопці, хто в темі, вони знають, про що я.