Він щодня торкається людського болю, який неможливо виміряти цифрами чи офіційними звітами.  Настоятель Козацької церкви Пресвятої Покрови ПЦУ, благочинний Камʼянського, ігумен Феодосій (Алісов) став для багатьох кам’янчан не просто священником, а духовною опорою у найважчі часи. Ми говорили з ним про те, що залишається за межами статутів: про душу солдата, молитву як ліки для розбитих родин та складний іспит на людяність, який кожен із нас складає під час війни.

— Пане отче, чому настільки важливо проводити наших воїнів саме за релігійним обрядом? Адже за життя людина може бути не надто воцерковленою.

— Наша держава — християнська, і більшість українців ідентифікують себе з православ’ям. Ми знаємо, що на фронті наші хлопці носять із собою іконки, хрестики, духовні обереги. На війні віра стає відчутнішою. Коли воїн відходить у вічність, ми маємо проводити його достойно. Це не лише про почесну варту чи прапори на вулицях. Ключова частина — духовна. Навіть якщо людина за життя не була глибоко релігійною. Ми віддаємо землі тіло, але не маємо права забувати про душу.

Молитва українського священника над українським воїном у подвір’ї храму — це момент єднання. Хтось вміє молитись, хтось — ні, але в цьому спільному молитовному пориві ми приносимо неоціненну користь душі спочилого. Християнин вірить: життя не закінчується землею. Далі — зустріч із Богом. Я дотримуюся думки, що наші захисники помилувані Богом. Так, вони не "книжкові святі", у них були свої гріхи. Але вони виконали найвищу заповідь Христа: бути готовими віддати життя своє, щоб інші жили. В очах Господа ця жертва перекриває будь-який гріх.

— Ви згадали про душу воїна. А наскільки цей обряд важливий для рідних, які залишаються тут, у горі?

— Для рідних це критично важливо з кількох причин. По-перше, церква як інституція показує: людина не просто "зникла", її не забули. По-друге, молитва — це продовження стосунків. В Акафісті за спочилих є сенс: "Прийми, Господи, молитви наші як спомин про їхні душі". Людини немає поруч, але її ім’я звучить, воно повторюється. Це свідчення того, що життя триває в іншій формі. Найбільший страх рідних — що жертву їхнього сина чи чоловіка забудуть. Ми часто кажемо біля трун героїв: "Герої не вмирають". Це парадокс, але в ньому — істина. Вони не вмирають, доки ми співаємо "Вічна пам’ять".

Це духовне полегшення для сім’ї. Знаєте, розділена радість — це подвійна радість, а розділене горе — це половина горя. Коли громада збирається на поховання, кожен бере собі по краплині того болю, і родині стає бодай на мить легше дихати.

— Ви майже щодня берете на себе ці "краплини горя". Як ви витримуєте таку емпатію, щоб не "згоріти" самому?

— Допомагає молитва і дещо інше ставлення до смерті. Для мене земний фінал — це вічний старт. Я бачу, що старт їхнього вічного життя правильний, бо заснований на любові. Але не буду приховувати: це боляче. Бувають дні, коли приїжджаєш додому і дві години просто не можеш поворухнутися — тебе наче паралізує. В пам’ять врізаються моменти… як семирічна донька падала на труну і нігтями чіплялася за кришку, не хотіла віддавати батька. Я ніколи не чув, щоб дитина так кричала. У такі миті сльози навертаються і в мене.

Але ми маємо уповати на Божу милість. Це моє служіння. Ще на початку повномасштабної війни ми з командою вирішили: церква має бути з воїнами від початку і до кінця. Легко бути поруч, коли ми передаємо допомогу і сміємося. Важко — бути там, де людський біль зашкалює. Не всі мої брати-священники витримують це фізично, дехто опиняється в кардіології. Це важкий хрест.

— Зараз багато хто каже, що церква фактично підміняє психолога. Вас це не ображає?

— Я маю дві освіти: богословську та психологічну. Вони не суперечать, а доповнюють одна одну. Церква і психолог працюють із душею, але з різних боків. Психологія допомагає опрацювати травми, і я це тільки вітаю. Церква ж — це про щось фундаментальне, вічне. Коли людині стає легше в храмі — це Господь знімає з неї тягар. Люди часто бояться зробити перший крок до Бога, бо думають, що зроблять щось "не так". Але ж крок уже зроблений — і не людиною. На фресці Мікеланджело у Бога рука витягнута, а в Адама палець трошки зігнутий. Треба просто розправити палець, щоб торкнутися Творця.

— У нашому місті діє Духовна рада, де представлені різні конфесії. Наскільки важливою є ця єдність сьогодні?

— Це вкрай важливо. Поодинці нас зламати легко, як те стебло. Єдність — це та зброя, якої ворог боїться найбільше. Саме завдяки їй ми не рухнули у 2022 році. Протиріччя у віровченні будуть завжди, але ми маємо говорити про те, що нас об’єднує. У нас у батальйоні ТрО капелан — мусульманин. Коли я приїжджаю до них на фронт, то ми спокійно п’ємо разом чай, а наші волонтери разом готують халяльні каші для воїнів-мусульман. Дуже часто буває, що православні везли їжу мусульманам, мусульмани — православним. В цьому і є сила. Якщо духовні лідери не покажуть приклад єдності, то чого чекати від послідовників?

— Буває, що люди шукають знаків. Мені розповідали історію: на похованні воїна на труну сів метелик, і рідні сприйняли це як знак, що душа заспокоїлася. Як ви до цього ставитеся?

— Я дам дві відповіді. З точки зору догматики — метелик не є якимось знаком від душі померлого. Але з точки зору пастиря — я ніколи не скажу "ні". За літерою закону треба завжди залишатися людиною. Якщо цей знак надихне батька на молитву, дасть сили жити далі — значить, так і є. Головне завдання священника — підтримати, а не бити догмами по травмі.

У нашій церкві є дошка з шевронами — вона там з 2014 року. Для матерів це сакральне місце. Вони приходять, знаходять шеврон свого сина, гладять його. Вони знають, що тут про їхніх дітей пам’ятають щодня, а не лише у свята. Це і є жива пам’ять.

— Наостанок про болюче — процедуру сповіщення. Родини кажуть, що сухий дзвінок із ТЦК — це найстрашніший момент. Як це змінити?

— Це велика проблема. Сповіщення не може бути просто сухою статистикою по телефону. Цим має займатися фахівець — капелан разом із психологом. Я знаю, як це відбувається: офіцер, який веде безвісти зниклих, може робити по три-чотири таких дзвінки на день. У нього "притираються" почуття, він починає працювати на автоматі, як функція. Це не провина офіцера — це провина системи. Цим має займатися відповідальна людина разом із психологом, який вміє озвучити це з повагою до подвигу.

Я бачив різні реакції на похованнях. Був випадок, коли мама звинуватила мене: "Це ви його в мене забрали, бо сказали накривати кришку". Це абсурдні слова, сказані у стані неймовірного стресу. Наступного дня вона прийшла вибачатися. Важливо в цей момент просто бути поруч і розуміти.

Щодо самої процедури прощання — у 2022 році ми в Кам’янському все вибудовували з нуля. Не було поліції, не було інструкцій, була навіть заборона на салюти, хоча статут їх вимагав. Ми самі прописували кожен крок: почесна варта, прапор, гімн. Коли супроводжували загиблих Героїв на кладовище, перекривали бокові вулиці власними автівками, щоб кортеж пройшов гідно. Зараз я розумію, що ми фактично порушували правила, але тоді іншого виходу у нас не було. Тепер у нас є злагоджена система. Під час прощання всі знають, хто і що повинен робити: комунальники, представники РТЦК, священники.

А ще я думаю, що держава також має продумати систему матеріальної пам’яті. Наприклад, я вважаю, що нам потрібна певна державна відзнака-реліквія, яка б вручалась родині загиблого. Вручати таку річ має представник частини особисто, приїжджаючи додому. Але це не має бути чергова "грамота" чи "цацка". Це має бути річ, яка фіксувалася б у державному реєстрі, річ, яку через 30 років дитина візьме в руки і відчує: її батько — Герой. Пам’ять — це не просто папери, це молитва і матеріальний знак пошани, який родина зберігатиме як святиню. Якщо держава виділяє спеціалістів по супроводу ветеранів, то мають бути і спеціалісти по супроводу родин загиблих. Це борг, який ми маємо віддати не на "автоматі", а з серцем.