«Монологи війни» – наш проєкт у співпраці з Дніпровською бригадою НГУ ім. генерал-майора Олександра Радієвського. У ньому ми розкриваємо справжнє обличчя військовослужбовців Національної гвардії України, які щиро говорять про пережите, наболіле, відчуте і зрозуміле далеко не кожному з нас життя військового.

У монолозі гвардійців ви дізнаєтеся лише справжню історію наших захисників. Головне – вчитуйтеся у кожне слово. Герої, які ціною власного життя та здоров’я захищають Україну від російських окупантів, точно заслуговують на те, щоб бути почутими…

https://youtu.be/NtIrydfn1Ts

Перша наша історія про військовослужбовця Антона із позивним «Циган». Чоловік ніколи не тримав у руках зброю, але з перших днів повномасштабного вторгнення став до гвардійських лав захисту. У своїй історії наш герой розповість про запеклу оборону Рубіжного, справжню військову дружбу, поранення, медаль «Захиснику Вітчизни» та плани на майбутнє, які у його житті виграють вогнем ратної сили та віри в нашу Перемогу.

Представтеся, розкажіть трішки про себе, де народилися, де навчалися?

Я військовослужбовець Антон із позивним «Циган». Навчався спочатку в автотранспортному технікумі, потім у будівельній Академії, потім у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара за спеціальністю «Митний контроль на транспорті», але працював звичайним автослюсарем. Це все було до повномасштабної війни. 24 лютого о 4:30 я прокинувся від вибухів і одразу пішов до військомату. Пам’ятаю, наш військкомат був забитий добровольцями, звідти вже й поїхав воювати.

Коли почали проходити військову службу? Чому обрали саме службу в НГУ?

Від початку проходив службу в Рубіжному. Це була оборона позицій, щоб протистояти тій навалі, яка йшла на нас, бо ми розуміли: якщо ми їх не зупинимо в цьому місті, вони підуть далі. Так, ми стояли. Так, нас було мало. Так, їх було багато, але треба було стояти, тому що кожен раз ти думаєш, хто в тебе там у тилу – мати, кохана, дружина, діти. У мене, наприклад, хрещена донечка є, я її на той час тільки нещодавно похрестив, і ці теплі думки мене дуже рятували.

Що можете розповісти про захист населених пунктів? Розкажіть трішки про той час: ситуації, з якими стикалися, підтримку побратимів, моменти, які додавали сили?

Ситуації там були дуже різні. Ми виводили цивільне населення з-під обстрілів, а обстріли були кожного дня, по 5-10 наступів. Практично не спали, адже окупанти розбирали нас усім, чим могли, впритул, думаю, ми вижили після такого, бо всі були добровольці та стояли один за одного. Було дуже страшно, скажімо, коли під мінометним обстрілом виходили – це було дуже страшно. У перший день, 1-го ми зайшли до Рубіжного, нас передали у групу і старший з тієї групи завів нас на позицію, де ми мали трішки обжитися та переночувати – це був своєрідний тил. Але там був цивільний дід, який здавав позиції, тож через півгодини прицільний вогонь потрапив до будинку, все довкола горіло і ми почали відходити, але коли все трішки вщухло, знову зайняли цю позицію. Перший день було страшно, другий – було прийняття, а вже третього дня було весело, ми сміялися та каву пили. Пам’ятаю, як зі мною був побратим із позивним «Процик», йому на той час був 21 рік. Ми залишилися обороняти позиції, і вже коли підходив ворог, мене поранили. Я тоді йому говорю: малий, віддавай мені ріжки та гранати, а сам тікай, бо евакуація буде через півгодини. І увесь цей час він не відходив від мене із автоматом.

Якщо можете, розкажіть, будь ласка, про моменти боїв, у яких безпосередньо брали участь і відзначилися?

Перший раз, коли побачив ворога на позиції, нам тоді тепловізори видали, і я побачив ворога та передав старшому. Ми тоді прийняли бій, і було багато адреналіну. Вони підходили і відходили навалами. Півгодини – ми їх відбили, вони відійшли і так кожного разу.

Яким є зараз Ваше життя після пережитого? Як змінилися Ви внутрішньо?

Можливо, трішки підзамкнувся у собі, але дуже рятували побратими, ті хлопці, які стояли до нас у Рубіжному і до яких нас прикомандирували. Вони знали, що робити, як себе поводити, де можна пройти, а де ні, як треба йти: де довгими, а де короткими перебіжками. Після пережитого, напевно, почав більше любити життя, цінувати родину, можливо, раніше не думав, що це настільки цінно, але зараз все змінилося.

Чи є у Вас нагороди за службу?

Щодо медалі «Захиснику Вітчизни» мені зателефонували з полку і повідомили  звісно, було приємно. Поїхали ми до Києва, на той момент ще був живий міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський, який вручав нагороду. Нас тоді багато поїхало хлопців-військових.

Хто був Вашою основною підтримкою, коли перебували на фронті?

Підтримувала мене матуся Валентина Вікторівна, яка до останнього не знала, де я знаходжуся. Обіцяв їй телефонувати два рази на день – зранку та ввечері. Говорив їй, що знаходжуся в тилу, але вона відчувала, що «на нулі». Дуже не хотілося, щоб вона плакала і ще більше переживала, тому правди не говорив. Цінності дуже змінюються, коли ти бачиш, що довкола, наче 1943 рік і битва під Сталінградом. Всюди все вибухає і люди вбивають один одного. Ми взяли одного в полон із Луганська, який працював кухарем і не міг пояснити, чому він прийшов воювати – це для мене було дико. Ми обороняємо свою країну, а чого росіяни сюди лізуть – загадка.

Можливо, мали при собі якийсь атрибут, який завжди був із Вами і додавав духовних сил – хрестик, ікона, фото?

У Рубіжному знайшов маленьку ікону Святого Миколая, так із нею й пробігав, думаю, вона й допомогла вижити там. У дерев’яній рамочці, файна така. Я тоді стояв на позиції, бачу, Біблія лежить, а поруч із нею ікона. Я з нею ходив усюди, так із нею й приїхав.

Основний посил від Вас як від військового: чому варто ставати до лав Національної гвардії України?

Вагаються усі, адже вагатися та боятися – це природні людські почуття, але треба розуміти, якщо ми не зупинимо вороже військо, воно йтиме далі. Я не хочу, щоб зайшли до мене в будинок, до мами чи коханої і чинили якісь неподобства. Просто треба усвідомити, що це війна і війна проти нашого народу, а якщо ти себе позиціонуєш як українець, ти повинен захищати без ніяких «але», адже ніхто, крім нас.

Про що мрієте? Можливо, щось пообіцяли зробити собі після того, як настане перемога?

Хочу відкрити своє невеличке підприємство, а ще мені 37 років, тож пора вже свою родину мати. Любов рятує у найскрутніші часи, так було, є і буде.

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram