8 квітня 1953 року народився Олександр Володимирович Галагуза — педагог, наставник, керівник і людина з великої літери. Упродовж понад 50 років він присвятив себе освіті, виростив тисячі учнів та виховав покоління вчителів.

Його життєвий шлях — приклад самовідданого служіння школі, місту й людям. Усе своє професійне життя він пов’язав із ліцеєм №1 (середньою школою №36), де пройшов шлях від піонервожатого до директора, яким залишався з 1990 року.

За роки роботи здобув звання "Вчитель-методист", відзначений нагородами Міністерства освіти і науки, Кабінету Міністрів України, міської та обласної влади. Нагороджений знаком "Василь Сухомлинський", відзнаками "За заслуги перед містом" ІІ та ІІІ ступеня. Лауреат численних педагогічних премій і конкурсів.

Але найбільша його нагорода — любов учнів, колег і вдячність людей, яким він завжди допомагав.

"Він завжди житиме у нашій пам’яті"

Директор департаменту освіти Кам’янського Наталія Рева у своєму прощальному слові наголосила:

"Сьогодні ми з вами прощаємося передусім із людиною — людиною з великої літери, яка 72 роки свого земного життя прожила не для себе, а для людей.
Усе, що робив Олександр Володимирович, створюючи заклад-флагман, він робив не для себе. Тому він завжди буде жити в пам’яті — як мудрий керівник, наставник і професіонал".

"Людина з великим серцем"

Андрій Олійник, директор ліцею №5, колега й сусід, згадував:

"Я пам’ятаю ті 1 вересня, його дні народження, коли до під’їзду під’їжджала “Волга”, і він гідно ніс звання директора й учителя. Певно, такі люди народжуються один на мільйон. Це людина з таким великим серцем, яка своє життя поклала на вівтар освіти й виховання дітей. Він створив свій заклад із нуля і підняв його до вершин, про які сьогодні мріє кожен керівник".

"Мене ховатимуть мої друзі"

Слова одного з перших випускників школи сьогодні звучали особливо щемко:

"Коли я був у гостях в Саші, тоді була жива його мама. У розмові про родину вона запитала у сина (ред. Олександра Володимировича) : "Саша, треба якось своє особисте життя зробити. Хто тебе буде ховати?" А він говорив: "Мене ховатимуть мої друзі"".

І справді, попрощатися з Олександром Володимировичем прийшли близько сотні людей, які знали його, шанували і любили, його учні, колеги, соратники й друзі, які пронесли вдячність крізь роки.

"Він був другом і наставником"

Голова профспілкової організації школи Валентина Костянтинівна додала:

"Я 45 років пропрацювала поряд із ним. Він був не тільки керівником і партнером — він був другом. Він виховував не лише дітей — він виховав цілий колектив однодумців. Для всіх він був і турботливим батьком, і другом. Це була добра, великодушна людина, яка назавжди залишить у нашій пам’яті світлі спогади".

Спадок, що живе

Олександр Володимирович залишив по собі не лише школу, яка стала взірцем для інших навчальних закладів, а й справжню родину — з учителів, випускників, колег. Його ім’я назавжди вписане в історію освіти нашого міста.

Тіло Олександра Володимировича Галагузи буде кремовано, а прах поховають поряд із батьками.