Володимир Мироненко — майстер спорту України, володар 2-го дану з традиційного карате-до, інструктор спортивного клубу "Заншин". Поза татамі він працює викладачем і займається військово-патріотичним вихованням молоді. Його шлях у карате триває понад три десятиліття й пов’язаний не лише з особистим спортивним розвитком, а й з українською школою традиційного карате-до, важливою постаттю якої був Володимир Васильович Савченко.

У цій розмові — про шлях від перших тренувань до чорного поясу, технічні принципи традиційного карате-до, культуру додзьо, контроль техніки в куміте та про людину, яка відіграла визначальну роль у формуванні організаційної й методичної основи традиційного карате-до в Україні — Володимира Васильовича Савченка.

— Володимире, як у вашому житті з’явилося карате?

— Спочатку це були кіносеанси у відеосалонах наприкінці 80-х років. Коли я вперше побачив стрічки з Брюсом Лі, Чаком Норрісом та Джетом Лі, буквально загорівся бойовими мистецтвами. А далі розпочався пошук: прагнув знайти школу та наставників, які допомогли б опанувати не лише окремі прийоми, а цілісну систему бойового мистецтва.

Моїм першим наставником став Валерій Валерійович Хістний. Я прийшов до нього в секцію з бажанням навчатися саме японських бойових мистецтв, хоча на той момент він викладав дзюдо. У цій секції я познайомився з людьми, які вже займалися традиційним карате. Саме вони порадили мені секцію Олександра Віталійовича Захарченка. Приблизно у 1989–1990 роках я вперше системно почав знайомитися з традиційним карате.

— Яким був той період?

— Я навчався в Металургійному технікумі (нині — Металургійний коледж). Поєднував навчання і тренування. У групі були люди різного віку, зокрема ті, хто починав займатися ще у 1980-х. Це був час, коли карате в СРСР мало складну історію, і після заборони 1983 року багато груп існували фактично поза офіційною спортивною системою.

— Що утримало вас у карате на десятиліття?

— Було внутрішнє відчуття: це — моє. Карате-до дає не лише фізичну підготовку. Регулярні тренування вчать працювати з втомою, напруженням, помилками й психологічним навантаженням. Але основа — систематичність. Навіть якщо немає можливості тренуватися щодня, важливо зберігати регулярність і самостійну роботу.

— Який дан ви маєте зараз і як ставитеся до чорного поясу?

— Наразі у мене 2-й дан. Для мене дан — не фініш, а черговий етап навчання. У традиційному карате важливо не просто отримати ступінь, а постійно поглиблювати техніку, розуміння дистанції, таймінгу, контролю та принципів руху. Кольорові пояси структурують навчальний процес, а перший дан означає, що людина засвоїла базовий рівень і може переходити до більш глибокого вивчення карате-до.

— Коли ви здобули перший дан?

— У 2008 році. Іспит на перший дан у мене приймав Володимир Васильович Савченко — президент Федерації традиційного карате-до України. Для мене це була особлива подія не лише як атестація, а й як зустріч із людиною, яка багато зробила для того, щоб традиційне карате-до в Україні існувало як цілісна школа та організована система.

Володимир Васильович Савченко був однією з ключових постатей становлення традиційного карате-до в Україні. Після повернення з Угорщини у грудні 1990 року він створив у тодішньому Кіровограді школу традиційного карате та розпочав формування додзьо як центру навчання. У 1993 році заснував Федерацію традиційного карате-до України. Важливим етапом стало налагодження ним зв’язку з Хідетакою Нішіямою — одним із найвідоміших представників школи традиційного карате та засновником ITKF. Саме через цю міжнародну співпрацю українські інструктори отримали можливість системно проходити семінари, атестації та інструкторську підготовку.

Роль Савченка була не лише адміністративною. Він формував в Україні інструкторське середовище, розвивав навчально-методичну роботу, організовував міжнародні семінари, сприяв участі українських спортсменів у міжнародних змаганнях і створенню інфраструктури для підготовки збірних. У 1996 році Україна стала повноправним членом ITKF та ETKF, а в подальші роки ФТКУ отримала право на проведення в Україні великих міжнародних заходів. Таким чином, внесок Савченка полягав у переході від окремих секцій та ентузіастських груп до системи школи, федерації, інструкторської підготовки та міжнародної інтеграції.

Для мене особисто він залишився не лише президентом федерації, а сенсеєм, який приймав атестацію. Сам факт, що перший дан я складав перед людиною, яка безпосередньо розбудовувала традиційне карате-до в Україні, має для мене особливе значення.

Володимир Васильович Савченко пішов із життя 10 липня 2020 року у віці 64 років. На той час він був президентом Федерації традиційного карате-до України, а також очолював Всесвітню федерацію традиційного карате. Його діяльність продовжують учні та інструктори, а створена ним інфраструктура стала частиною історії українського традиційного карате.

— У чому, на вашу думку, технічна специфіка традиційного карате-до?

— Насамперед у системності. Технічна підготовка не зводиться до окремих ударів. Вона будується через три взаємопов’язані складові: кіхон — базову техніку, ката — формалізовані комплекси рухів, і куміте — роботу з партнером. Важливими є правильна форма, баланс, дистанція, таймінг, швидкість, концентрація та контроль техніки. У куміте велике значення має здатність виконати техніку з необхідною швидкістю й точністю та водночас зберегти контроль.

Тому термін "безконтактне карате", як часто називають традиційне карате, не зовсім точно передає суть. У традиційному куміте йдеться не про відсутність бойової спрямованості техніки, а про контроль її завершальної фази. Принцип sun-dome (сун-доме) передбачає зупинку техніки перед небезпечним ураженням партнера. Спортсмен має сформувати повноцінну траєкторію руху, правильну дистанцію і таймінг, але не допустити неконтрольованого травмувального контакту.

Саме тому якість техніки визначається не лише силою удару. Важливими є форма виконання, динамічність, правильна дистанція, своєчасність, концентрація та zanshin (заншин) — збереження бойової готовності й уваги після виконання дії. Контроль не означає слабкість: навпаки, він вимагає високого рівня координації та дисципліни.

— Чим традиційне карате-до відрізняється від інших напрямів?

— Не варто протиставляти різні школи за принципом "краще — гірше". Вони мають різні правила змагань, методичні акценти й історію розвитку. Традиційне карате-до, з яким я працюю, походить із традиції Шотокан і пов’язане з методичною школою Хідетаки Нішіями. Тут велике значення мають якість базової техніки, ката, контроль у куміте, дисципліна додзьо та довготривале вдосконалення.

Традиційне карате також не слід зводити лише до спортивного результату. Його освітня складова полягає у формуванні самодисципліни, поваги до наставника й партнера, відповідальності за власні дії, здатності контролювати емоції та систематично працювати над собою.

— Чому шлях до високого рівня техніки такий довгий?

— Тому що механічно вивчити рух недостатньо. Наприклад, прямий удар tsuki потребує правильної роботи стійки, положення корпусу, таза, плечового пояса, руки, моменту контакту або зупинки, дихання та повернення в готовність. Якщо змінюється дистанція або таймінг, сама техніка повинна адаптуватися без втрати структури. Те саме стосується ударів ногами, блоків, переміщень і ката.

— А як виглядає традиційне куміте з погляду видовищності та безпеки?

— Традиційне куміте можна порівняти з фехтуванням за логікою дистанції, моменту атаки та випередження. Завдання — продемонструвати технічно правильну атаку в дозволену зону, не перетворюючи поєдинок на неконтрольовану бійку. Саме тому контроль техніки є одним із ключових елементів підготовки. Водночас неправильно говорити, що травми в традиційному карате неможливі: будь-яка контактна взаємодія спортсменів має ризик, а його зменшують технічна підготовка, дисципліна, правила та робота суддів.

— Чи означає контроль удару, що каратист не вміє бити сильно?

— Ні. Контроль і сила — не протилежності. У тренувальному процесі використовуються спеціальні засоби, зокрема маківара та боксерські мішки, щоб розвивати правильну структуру удару, швидкість і здатність передавати зусилля. Але робота по снаряду і куміте — різні завдання. У поєдинку партнер не є мішенню для демонстрації максимальної руйнівної сили; головним є точне виконання техніки в межах правил і з контролем.

Так само я не вважаю коректним стверджувати, що досвідчений каратист автоматично може впоратися з будь-якою кількістю нападників. Реальна ситуація самооборони завжди непередбачувана, а безпека передусім передбачає уникнення конфлікту, вихід із небезпечної зони та звернення по допомогу. Карате формує координацію, дистанцію, реакцію, дисципліну й здатність діяти під тиском, але це не дає підстав для гарантованих прогнозів щодо результату реальної сутички.

— Ви є одним із тренерів клубу "Заншин". Що означає ця назва?

— Zanshin — важливе поняття японських бойових мистецтв, яке можна передати як збереження уваги та бойової готовності після виконання дії. Це не просто "реакція на несподівану атаку", а стан зосередженої присутності, коли спортсмен не втрачає контроль над ситуацією після завершення техніки.

— Що для вас сьогодні означає карате-до?

— Передусім — шлях. Не набір ударів і не колекція поясів. Це щоденна робота над технікою, характером, дисципліною і здатністю залишатися спокійним у складних ситуаціях. Саме це я побачив у своєму сенсеї Олександрі Захарченку, а згодом — у Володимирі Васильовичу Савченку та інших наставниках. Традиція живе не тільки в книжках. Вона передається через тренування, особистий приклад і ставлення вчителя до учня.

І тому слова "справжнє карате-до починається тоді, коли ти отримуєш чорний пояс" для мене мають цілком практичний зміст. Чорний пояс не завершує навчання — він означає, що людина готова перейти до глибшого рівня відповідальності за власну техніку та за передачу знань наступному поколінню.

Окреме місце в цій історії займає Володимир Васильович Савченко. Його внесок у традиційне карате-до України вимірюється не лише спортивними титулами. Він створив школу, федерацію та систему міжнародних зв’язків, запросив в Україну провідних японських наставників, розвивав інструкторські семінари, атестаційну й методичну роботу. Саме завдяки таким крокам традиційне карате-до в Україні отримало інституційну основу, міжнародне визнання та наступність учительської школи.

Для тих, хто сьогодні продовжує тренуватися в українських додзьо, ця спадщина — не лише сторінка історії. Це відповідальність зберігати технічну точність, культуру тренування, повагу до партнера й принцип постійного вдосконалення.