Міська інформаційна служба продовжує цикл «Вулицями Героїв». Розповідаємо про вулиці, перейменовані на честь кам’янчан, які, захищаючи Україну, віддали найцінніше.

Затишна квартира в будинку по вулиці Сержанта Коновалова, на столі у вітальні фото військового із безліччю нагород, які отримав Кирило за 6 років служби, одна з них – Орден «За мужність» ІІІ ступеня – посмертно. Але наша щира розмова з мамою Світланою Коноваловою буде про життя її сина-героя, а починаємо з дитинства.

«Він дуже був скромний у дитинстві. Вихователька з дитячого садочку й до сьогодні його пам’ятає. Нещодавно її зустріла, вона говорить: «Такий скромний, такий спокійний хлопчик у вас був». Друзів у нього дуже багато було, він був дуже комунікабельний. Для мене він звісно – найкращий, найрозумніший, найкрасивіший. А взагалі, думаю, він був справедливий, завжди досягав своїх цілей, був мужньою і дуже доброю людиною».

Навчався у 22-й школі, потім в училищі, а коли у 2008 році прийшов час строкової служби, мав свідоме бажання служити саме в десантно-штурмових військах. Такий запал завжди дивував Світлану Григорівну, адже в родині військових не було.

«Для того, щоб стати десантником, він навіть видалив родиму пляму на обличчі. І коли починав проходити медкомісію, лікар-хірург говорив, якщо хочеш бути десантником, потрібно видалити. Кирило сказав: «Мамо, я хочу бути десантником». Коли йому робили операцію, то в лікарні все відділення збіглося, щоб подивитися на хлопця, якому видаляють родиму пляму, щоб він зміг піти в армію, бо в ті роки хлопці не дуже хотіли проходити службу».

Ще під час строкової служби у 25-тій окремій повітряно-десантній бригаді Збройних сил України Кирило отримав спеціальність артилериста-навідника. Туди ж і повернувся після підписання контракту в 2016 році. Проходив службу майже у всіх гарячих точках Донбасу, але попри все армію покидати не збирався.

«Із 2016 року він контракт не переривав. Спочатку на рік уклав контракт, а потім його продовжив на 5 років».

Пані Світлана згадує, що син постійно вдосконалювався в артилерійській справі, проходив безліч курсів, а ставши головним сержантом батареї, охоче передавав свій досвід.

«Чомусь у вищому військовому закладі він не хотів навчатися, але закінчив багато  короткострокових курсів. Військовий-механік нам розповідав, що Кирило робив дуже гарні та правильні розрахунки, причому подумки, чим всіх дивував».

День повномасштабного вторгнення Світлана Григорівна пам’ятає у деталях, як і розмову з Кирилом.

«Коли почалася повномасштабна війна, він був на реабілітації після операції. У Кирила ще був лікарняний до 8 чи 10 березня, але 24 лютого йому зателефонували командири і сказали: якщо ти себе добре почуваєш і відчуваєш у собі сили, ти нам тут потрібен».

Сьогодні справжньою відрадою для Світлани та Ігоря Коновалових є онучка Даринка. Дівчинці 8 років, вона навчається у тій же школі, що й тато, займається танцями і часто навідується до дідуся із бабусею.

«Онучка – це наше щастя. Це наша радість, гордість наша. Даринка в нас вихована в дусі патріотизму. Вона народилася 2014 року, коли розпочалася війна на Донбасі. Тато як їхав у чергову ротацію говорив їй: «Дашо, Слава Україні!», а вона відповідала: «Героям слава!».

Даринка пишається татом, а ще, незважаючи на юний вік, постійно допомагає військовим.

«Онучка завжди згадує Кирила, постійно про нього говорить. Мені розповідала її мама, що був такий випадок, вони гуляли десь на майданчику і як всі дітки: кожен хвалиться своїм татом. Вона мовчала, а потім говорить: «А мій тато – герой». Також вона разом із мамою збирала посилки і 25-й бригаді, і 93-тій «Холодний Яр». І бійці з бригади «Холодний Яр» прислали їй прапор України разом із підписами та побажаннями, онучці було дуже приємно отримати такий подарунок, як і всій нашій родині. А військові 25-ї бригади, а саме тієї батареї, де Кирило проходив службу, передали їй солодкі подарунки до Нового року, вона ж їм записала відеозвернення із вдячністю».

Захисники не забувають і про батьків Кирила. На першу річницю загибелі до Світлани та Ігоря приїздили не тільки побратими, але й солдати, яких навчав їхній син.

«Вони нам багато чого розповіли. Нам із чоловіком було приємно слухати. Кирило був хорошим бійцем, хорошим командиром. Він навчав військових, і навіть зараз старшина запитує у солдата: «Чому ти так зробив?», а йому відповідають: «Так мене вчив сержант Коновалов. Його вже немає, а вони пам’ятають, чому він їх навчав».

Щодо перейменування вулиці батькам зателефонували друзі Кирила і запитали, чи не будуть проти, якщо вони подадуть заявку на перейменування.

«Вони подали заявку, і люди проголосували – сусіди наші, знайомі. У нас навіть родичі живуть на цій вулиці, вони також пишаються, що вулицю перейменували. Що в нас залишається – тільки гордість і пам’ять».

Уже друге літо родина Коновалових зустрічає без рідного сина. Його подвиг забрав найцінніше, але натомість у Кирила підростає донечка Даринка, яка є для дідуся із бабусею справжнім даром. Дівчинка виросте, і вже її діти, проходячи цією вулицею, будуть згадувати рідну людину, яка ціною власного життя виборола для них таке прекрасне, вільне, українське небо…

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram