Саме 4 вересня, після напружених перемовин і громадського тиску, синьо-жовтий прапор нарешті замайорів над Верховною Радою, хоча офіційного статусу державного прапора він тоді ще не отримав.

Ще 24 серпня 1991 року, у день проголошення Незалежності України, демократичні депутати, такі як В’ячеслав Чорновіл і Іван Заєць, вимагали підняти синьо-жовтий стяг над будівлею парламенту. Попри їхні заклики, комуністична більшість не підтримала цю пропозицію. Проте, символічне внесення прапора до зали засідань Верховної Ради стало важливою подією в історії України.

Того ж дня, тисячі маніфестантів зібралися на Софійській площі в Києві. Вони несли величезне полотнище синьо-жовтого прапора, виготовлене Народним Рухом. Після освячення митрополитом Володимиром, цей прапор був переданий народним депутатам, які внесли його до сесійної зали парламенту. Колишній народний депутат Микола Поровський згадував:

“Ми внесли найвищу національну святиню до сесійної зали Верховної Ради”.

Тож 4 вересня на сесії повторно порушив питання підняття синьо-жовтого прапора над куполом Верховної Ради депутат першого скликання Володимир Яворівський. Він представив свій проєкт постанови, згідно з якою червоно-синій мав залишатися "державним", а синьо-жовтий — "національним" прапором. Комуністи хотіли винести питання прапора на референдум, а демократична опозиційна фракція Народної Ради переконувала, що долю синьо-жовтого прапора має вирішувати саме парламент, а не громадяни.

Коли над будівлею парламенту  поряд з прапором УРСР підняли синьо-жовтий стяг тисячі мітингувальників почали кричали "Ганьба!" та прорвали кордон міліції. Після цього червоно-синій прапор радянської України спустили, про що жестами повідомив мітингувальникам народний депутат Дмитро Павличко з вікна другого поверху Верховної Ради. Рішення зняти радянський прапор на свій страх і ризик ухвалив Леонід Кравчук, у фінальному тексті постанови згадка про червоно-синій прапор була відсутня. Він наче й був, а насправді — вже ні.

Після цього біля Верховної Ради почалося свято: українці підкидали депутатів-демократів, а також співали "Ще не вмерла Україна!" та виголошували урочисті промови. Цей крок став значним досягненням для демократичних сил та національного руху. А велелюдний мітинг, що підтримував цю ініціативу, продемонстрував рішучість українського народу в боротьбі за свої символи та незалежність.

18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради узаконила використання синьо-жовтого прапора, що стало важливим кроком до офіційного визнання національних символів України.

Після цих подій у багатьох містах і селищах України почали підіймати синьо-жовтий стяг, не вийнятком було і Кам’янське, тоді Дніпроджержинськ. Акція підняття синьо-жовтого прапора над Дніпродзержинською міською радою відбулася у День міста – 21 вересня 1991 року.

Мітинг із нагоди підняття прапора відкрив депутат міськради В’ячеслав Коваль. Прапор, подарований Львівським міськвиконкомом, освятив отець Олександр із Дніпропетровської автокефальної церкви. Право його підняти отримали реабілітовані політв’язні Дмитро Павлов та Нікандр Василишин, керівник місцевого Товариства української мови, а також молоді активісти Товариства, депутат міськради Сергій Злобна та Валерій Чорномаз.

Учасник цієї події, депутат міськради 1990-1994 років Сергій Злобна розповідав:

“Ми зняли старий червоно-блакитний прапор УРСР та прикріпивши до тросика український синьо-жовтий прапор, по черзі приєдналися до підняття його на щоглі. Коли ми повернулися до учасників мітингу, то нам розповідали, що під час піднесення українського прапора багато хто витирав сльози радості”.

Остаточне затвердження державних символів, включаючи прапор, герб та гімн, відбулося лише у 1996 році з прийняттям нової Конституції України. Це стало можливим після складних дискусій та політичних баталій.