Історія – це не пильні сторінки академічних підручників, а живий простір, що буквально лежить у нас під ногами та чекає на своїх дослідників. Особливо зараз, коли знання власного минулого стало одним із головних елементів нашої національної оборони. Молодий і талановитий історик, краєзнавець та науковий співробітник Музею історії Солонянської селищної ради Кирило Габор належить до нового покоління науковців, які не бояться складної польової роботи. Він шукає унікальні артефакти у лісосмугах, рятує мармурові надгробки з фундаментів радянських господарчих будівель і прагне зберегти пам’ять регіону для нащадків.

Ми поспілкувалися з Кирилом про те, як дитяче захоплення переросло у професію, чому сільські некрополі можуть розповісти більше за архіви та як історикам доводиться вигравати міжнародні гранти, щоб визволити з каменю пам’ять про перших колоністів Придніпров’я.

Кирило, чому ви обрали саме професію історика? З чого все починалося?

Насправді це дуже цікаве питання. Все почалося з мого захоплення подорожами та цікавими місцями ще з дитинства. Коли ми їхали з Дніпра до Солоного, по дорозі завжди було видно кургани. Дивлячись на них, я постійно замислювався: що це, навіщо, хто їх насипав і коли саме? Так воно в голові й зав’язалося. А в шкільні роки нам неймовірно пощастило з викладачем: історію та археологію у нас читав пан Євгеній Леонорович Фещенко з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Самі розумієте, коли предмет викладає не пересічний вчитель, а історик із величезним досвідом, практикуючий археолог, то й навчання стає набагато цікавішим, з’являється багато практичних знань.

Ось, наприклад, навесні 2021 року, коли я навчався у дев’ятому класі, Євгеній Леонорович узяв нас на розкопки Новоолександрівського кургану. Саме там я отримав свій перший справжній археологічний досвід і чітко зрозумів, що розкопки та археологія – це моє. Наша матінка-земля приховує забагато недослідженої інформації, безліч таємниць досі не розкрито. І цим просто необхідно займатися. Бо хто, як не ми?

Багато хто сприймає археологію як суцільну романтику. Це справді так?

Так, це романтика, і без неї в археології та експедиціях просто нікуди. Наша наука не теоретична, вона суто практична. Під час розвідок виникають найрізноманітніші, часом дуже складні ситуації, і без романтичного ентузіазму все це просто не витягнеш.

Ваш перший практичний досвід припав на час перед початком повномасштабної війни. Зараз тривають бойові дії, а ви продовжуєте дослідження. Чому це важливо саме тепер?

А чому б ні? Перш за все, з початком повномасштабного російського вторгнення історична наука стала актуальною, як ніколи. Наші сусіди-агресори активно використовують історію як зброю у своїх цілях. Усі їхні наративи та твердження про захоплення українських територій вони намагаються виправдати історично, розповідаючи міфи про якісь "ісконно руські землі". Ми ж маємо вийти на авансцену і голосно подати свою правду, засновану на фактах: що тут відбувалося насправді, які народи та етноси жили на цих землях задовго до появи імперії та хто насправді аграрно й економічно розвивав цей регіон.

Окремий напрям вашого наукового інтересу — це погости, старі кладовища, предмети некрополістики. Багато людей стороняться цієї теми, вона викликає у них страх. Чому вас приваблюють такі дослідження?

Насправді будь-яке кладовище — це велика, детальна книга конкретного села чи міста. Коли ми шукаємо інформацію про певну людину або історичну епоху, ми обов’язково звертаємося до некрополістики, адже найчіткіші біографічні дані про роки життя і смерті зафіксовані саме на надгробках.

Якщо ми візьмемо місто Дніпро, то побачимо трагічну картину: на території сучасного обласного центру радянською владою було знищено майже всі старовинні цвинтарі. На місці Центрального кладовища зараз збудовано стадіон, а на території старовинних єврейських поховань розбито парки. З недоторканих старовинних об’єктів у місті залишилося хіба що кладовище на Поповому мисі, та й те було частково зруйноване під час будівництва Самарського мосту, а також цвинтар у Чаплях. Хоча Чаплі ми радше можемо розглядати не як частину сучасного мегаполіса, а як окреме старовинне поселення зі своєю історією.

Через таке руйнування виник феномен, який я дуже досліджую, — вторинне використання надгробків. Коли старі цвинтарі нищили, люди часто забирали чужі кам’яні плити, збивали або перебивали старі написи, прикручували зверху табличку з іменем свого померлого родича і ставили на нових кладовищах. Наприклад, моє найулюбленіше кладовище в Дніпрі — Запорізьке. Воно відносно нове, його заснували приблизно у 50-х роках двадцятого століття. Але якщо пройтися ним уважно, можна побачити сотні старовинних надгробків, які перевезли туди зі знищених центральних чи єврейських некрополів, зокрема й унікальні єврейські мацеви. Цій темі у нас приділяють дуже мало уваги, вона майже не досліджена, хоча заслуговує на окремі монографії та книги.

Ви також активно досліджуєте маленькі сільські цвинтарі. Чи є різниця між міською та сільською культурою поховання?

Це дві абсолютно різні речі. Величезний мінус сільських кладовищ у тому, що селяни в давнину рідко могли дозволити собі дорогі кам’яні надгробки, які здатні стояти століттями. Зазвичай ставили дерев’яні хрести, які швидко гнили та руйнувалися, якщо за могилою припиняли доглядати. Крім того, ми маємо багато зафіксованих страшних свідчень про те, як у холодні та голодні 30–40 роки минулого століття люди за централізованими вказівками або від безвиході виривали дерев’яні хрести з могил, щоб опалювати ними хати. Це була поширена практика, тому знайти старовинні поховання в селах — дуже кропітка робота.

Найчастіше найдавніші частини сільських цвинтарів дев’ятнадцятого чи навіть вісімнадцятого століття постають перед нами просто як безіменні земляні горбики. Але трапляються й винятки. Наприклад, у Солонянському районі найкраще збереглося старовинне кладовище в селі Сурсько-Михайлівка — саме там, де похований легендарний козак-характерник Микита Корж. Там збереглося дуже багато саме гранітних надгробків. Чому? Бо поруч, біля Новоолександрівки, є природні виходи граніту на річці Сура. Місцевим було легко брати цей камінь і витесувати з нього пам’ятники. Досліджуючи такі об’єкти, ми дивимося, як саме оброблено камінь, чи є напис, чи це фігурний хрест. Так можна з’ясувати, чи працювали в регіоні професійні майстерні, чи пам’ятники виготовлялися кустарним способом.

Коли під час експедицій ви знаходите цікавий хрест чи надгробок, яка їхня подальша доля? Ви просто фіксуєте їх на фото?

Спершу ми все детально фотографуємо, описуємо та заносимо до бази даних. Моя велика мрія — видати для Солонянської громади книгу, присвячену старовинним кладовищам та похованням на території нашого краю, адже цим раніше ніхто серйозно не займався. Час невблаганний, усе руйнується, тому ми маємо зафіксувати те, що є зараз, для майбутніх поколінь. Потрібно проводити розвідки зараз, поки є сили й можливості, а не відкладати на потім.

Проте деякі наші знахідки стають прямими експонатами музею, оскільки вимагають негайної евакуації. Річ у тім, що за радянських часів старовинні кам’яні надгробки цинічно використовували як звичайний будівельний матеріал: оброблений міцний камінь закладали у фундаменти споруд чи мостили ним пороги будинків.

Яскравий і трагічний приклад — кладовища німецьких колоністів, яких на наших землях було чимало. Ці німці-переселенці приїхали на Придніпров’я наприкінці вісімнадцятого століття для аграрно-промислового розвитку краю. Після Другої світової війни радянська влада масово і цілеспрямовано нищила їхню пам’ять. Так було зруйновано цвинтар лютеранської колонії Йозефсталь під Дніпром, а також німецьке кладовище колонії Бергмансталь у Солоному, де жила відома родина переселенців зі Східної Пруссії — брати Бергмани.

У 2023 році під час ремонту порогу одного з приватних будинків у Солоному з’ясувалося, що сходинками до оселі слугували… мармурові надгробки. Як виявилося, вони належали померлим у дитячому віці дітям обох братів Бергманів. Рівень дитячої смертності у ті часи був високим, тож родині довелося пережити ці втрати, а за радянської влади пам’ять про малюків просто кинули під ноги як будматеріал. Цього року ми перевезли ці мармурові плити до нашого музею.

Знаю, що аналогічна складна ситуація склалася і в селі Письмечеве. Що там зараз відбувається?

Так, у Письмечевому Солонянської громади колись проживала німецька родина менонітів, вихідців із хортицьких колоній — Абрам та Катерина Нейштеттер. Вони трагічно загинули у буремні роки більшовицького перевороту та анархії, приблизно у 1917–1919 роках, під час нападу бандитів. Після Другої світової війни їхній сімейний цвинтар повністю зрівняли з землею, а надгробні плити використали під час будівництва великого колгоспного сільськогосподарського ангара. Їх запхали під перекриття як опорні тумби для балок, що тримають другий поверх будівлі.

Надгробок Катерини Нейштеттер, на який не спиралася балка, нам уже вдалося вилучити й перевезти до музею. Проте всередині цього діючого ангара зараз залишається понад 25 фрагментів німецьких надгробків, і всі вони виконують функцію опорних колон для другого поверху. Ми не можемо просто прийти й вибити їх, адже споруда завалиться.

Тому зараз ми активно пишемо культурні проєкти, подаємо заявки на міжнародні гранти, щоб отримати фінансування. Нам потрібні кошти, щоб спершу встановити спеціальні інженерні кріплення, перекрити й укріпити другий поверх цього амбара, і лише після цього обережно витягнути з-під колон історичні надгробки. Ми мріємо перевезти їх до нашого Музею історії Солонянщини та створити великий, гідний меморіал, присвячений німецьким колоністам нашого краю. Подібний успішний досвід уже є на Хортиці: там у фундаменті зруйнованого ангара знайшли понад 300 німецьких надгробків і змогли їх визволити. У нас ангар цілий, завдання складніше, але ми обов’язково його виконаємо. Бо зберегти цю пам’ять — наш прямий обов’язок перед історією.