«Все буде Україна, правда за нами, ми на своїй землі, ми захищаємо своє, хто прийде зі зброєю, той від неї й загине», – історія гвардійця із позивним «Мерс»

Сьогодні у рамках проєкту «Монологи війни» розповімо про військовослужбовця Ігоря із позивним «Мерс». До повномасштабного вторгнення чоловік був приватним підприємцем, але 5 березня 2022 року став до гвардійських лав захисту. У своїй історії наш герой розповість про мотивацію проходити службу, запеклу оборону Рубіжного та Сєвєродонецька, Слов’янська, Майорська, поранення, нагородження нагрудним знаком «За доблесну службу», кохану дружину та трьох дітей, які є для нього найкращою підтримкою, і саме з найріднішими людьми наш герой планує розділити смак майбутньої Перемоги.

Представтеся, розкажіть трішки про себе, де народилися, де навчалися?

Народився в Підгородньому, поблизу міста Дніпро. Там закінчив школу, потім навчався в училищі, служив у рядах армії. Після цього закінчив технікум, працював на заводі. А далі по-різному складалося: займався перевезенням пасажирів, мав і свої машини, а потім відкрив свій магазин.

Коли почали проходити військову службу? Чому обрали саме службу в Національній гвардії України?

5 березня, якраз на свій День народження, зробив собі такий подарунок і поїхав захищати країну. Не скажу, що одразу обрав Національну гвардію України. Спочатку поїхав до військомату, там уже розподілили у структуру. Цьому передувала невелика історія, два моїх куми поїхали в Польщу ще до повномасштабної війни, вони там успішно працювали, а 4 березня зранку приїздять і кажуть, ми їдемо воювати, я також хапаю куртку і з ними. Дружина кричить, ти куди? А я кажу до військомату, і 5 березня ми виїхали. Дружина звісно була проти, ми в минулому році відмітили 25 років разом, маємо троє дітей, розумів, що мені треба їх захищати.

Що можете розповісти про захист населених пунктів? Розкажіть трішки про той час: ситуації з якими стикалися, підтримку побратимів, моменти, які додавали сили?

28 березня ми вже виїхали на передову, а 2 квітня зайшли в Рубіжне. Закріпилися на заводі «Зоря» — це завод на окраїні Рубіжного, де ми стояли в цеху по виготовленню вибухових речовин, тобто тротилу. Це був доволі укріплений цех, у зв’язку зі своєю специфікою, і ми там місяць трималися. Як нас там не вибивали,  все чим нас закидували орки, ми відчули, тож на все життя запам’ятаю перших  два дні. Саме перших два дні був шок, адже раніше ніколи не брав участь у бойових діях. А коли потрапив туди, одразу зіткнувся із безупинною канонадою, мінометами, танками, авіацією, словом, було дуже тяжко. А після двох днів призвичаїлися, зокрема завдяки побратиму, який пройшов війну в Афганістані, ми його так і прозвали «Батя», він нам дуже допоміг, коли ділився досвідом. Квітень ми були у справжньому пеклі, а на початку травня нас вивели. Після недовгого перепочинку ми пішли в Сєвєродонецьк. У Сєвєродонецьку були 35 діб. Коли ми зайшли до цього міста, нам допоміг досвід боїв за Рубіжне, тому що відсотків 50-70 були люди, які разом із нами пройшли те пекло. Коли є звичний колектив – уже великий плюс, можете один на одного надіятися, тому паніки не було. Була довіра до нашого командування, що нас ніхто не кине. Також у Сєвєродонецьку утримували позиції, зокрема міст, який відкривав стратегічно важливий виїзд на Рубіжне. Відтак, коли в Лисичанську, були зірвані мости ми опинилися в оточенні, тому що відходити було нікуди, але дивом нам все ж таки вдалося відійти, а потім уже переправами нас переправили у більш безпечне місце. Звідти вже знову пішли на Слов’янськ, а після короткого перепочинку вийшли на Майорськ. У Майорську ми були недовго, там я отримав контузію і після цього вже був виведений із передньої лінії. Знаєте, у 90-х працював у великій компанії, яка займалися енергоносіями, тож об’їздив різні куточки Донбасу, але ніколи не думав, що таке буде. Більше того, я служив іще в радянській армії, і що буду воювати з росією, ніколи не міг навіть уявити.

Чи маєте бойову травму?

У листопаді наша група виходила зі станції Майорськ. У мене тоді була підвищена температура, тож мене залишили. Буквально через 3 години прибігає командир і говорить, щоб формували групу ще із 6-ти чоловік. Ми сформували групу і пішли виносити двохсотих. Оскільки будівель на шляху не було, ми більше 2 кілометрів ішли по відкритій місцевості. Туди ми дійшли більш менш спокійно, обстріли були, але не такі інтенсивні, а потім, напевно, нас помітили і коли ми виносили двохсотого, нас щільно накрили мінами, там я отримав травму. Лікувався у госпіталі, потім проходив 2 тижні реабілітацію, а вже після того мене було переведено на службу з охорони стратегічних об’єктів.

Чи є у Вас нагороди за службу?

Так, маю нагрудний знак «За доблесну службу». Коли дізнався що отримаю, одразу наповнили приємні емоції, було зовсім неочікувано. Пам’ятаю, тоді був на службі, коли товариш телефонує і каже, що прийшли списки і в мене нагорода. Нагрудний знак отримав на День Національної гвардії України у Дніпрі.

Хто був Вашою основною підтримкою, коли перебували на фронті?

Перш за все, дружина Наталія Петрівна, в минулому році відмітили 25 років разом. Хоча на срібному весіллі погуляти не вийшло, якраз був на передовій. Неабияка підтримка була і від дітей. Сину – 25 років. Старшій доні 18, а молодшій 11 років.

Можливо, мали при собі якийсь атрибут, який завжди був із Вами і додавав духовних сил – хрестик, ікона, фото?

Перед тим як ішов на передову, дружина подарувала церковний кулон-оберіг і хрестик звісно маю, можливо, це і врятувало.

Основний посил від Вас як від військового, чому варто ставати до лав Національної гвардії України?

Це особиста справа кожного йти чи не йти захищати, але я б не всидів вдома, бо потім доведеться дітям своїм відповідати, що ти робив, коли була загроза для існування всього народу. А в Національній гвардії чи Збройних силах, думаю, всім робота знайдеться і ми всі робимо одну важливу роботу.

Яким є зараз Ваше життя після пережитого? Як змінилися Ви внутрішньо?

Війна, напевно, будь-яку людину змінить, тому що побачене та відчуте ніхто не буде сприймати нормально. Звісно змінився, але більше в позитивну сторону, став міцніше і фізично, і духовно, адже знаю, що захищаю свій дім, своїх дітей.

Головне життєве правило?

Намагаюся жити за переконанням короля Артура, який говорив: «Роби, що повинен і буде, що буде».

Про що мрієте? Можливо, щось пообіцяли зробити собі після того як настане перемога?

Головне бажання – закінчити війну, а далі роботи вистачить. Все буде Україна, правда за нами, ми на своїй землі, ми захищаємо своє, як завжди у нас було, хто прийде зі зброєю, той від неї і загине.