Кінотеатр «Комсомолець» – інфраструктурна спадщина Кам’янського

Знімок фотографа Веселова, з листівки 1982 року

23 грудня 1977 року в місті відкрився кінотеатр «Комсомолець», збудований управлінням будівництва Придніпровського хімічного заводу на замовлення обласного управління кінофікації та днем раніше прийнятий в експлуатацію із загальною оцінкою будівельно-монтажних робіт «відмінно».

Проєкт цього культурного комплексу виконали працівники Дніпродзержинської філії Київського науково-дослідного і проєктного інституту містобудування під керівництвом головного архітектора Анатолія Петровича Романенка.

Кінотеатр на 600 місць став одним із об’єктів, які сформували центр південно-західного житлового району міста. Будівлю зорієнтували головним фасадом на Комсомольський проспект (нині – Василя Стуса) у бік Дніпровського райкому партії та райвиконкому, розташованого по одній з ним осі.

Для прив’язки обрали типовий проєкт двозального кінотеатру № 264-13-58 із залами на 400 та 200 місць. Було розроблено проєкт благоустрою забудовуваної території – з улаштуванням терас, підпірних стінок, розміщенням малих архітектурних форм.

Як і в багатьох інших будовах, споруджених всемогутнім Придніпровським хімічним заводом, для оздоблення тут використали коштовні матеріали: і білий кримський вапняк, і бузковий вірменський туф, і червонястий та сірий волинський граніт, і чорний з синіми відблисками лабрадорит.

Увесь архітектурний комплекс кінотеатру вразив містян незвичністю форми, оригінальним рішенням ансамблю. Окрасою його став просторий оглядовий майданчик, піднесений на численних круглих колонах, із мозаїчним покриттям-терацо з геометричними візерунками. В одному місці тут збереглися викладені з камінців написи «Валя» та «Аня» – автографи бригадирок, які виконували роботи із заливки покриття.

Через круглий проріз у цій терасі пройшла висока колона зі скульптурною групою, а крізь більший, прямокутний із заокругленими кутами, – прозірні, наче невагомі сходи до проспекту. У приміщенні під терасою, з незвичними круглими вікнами, розташовувалися каси, низка торгових об’єктів.

Чудово вписувався в ансамбль кінотеатру кольоромузичний фонтан, увінчаний мідним корабликом. Ще одна, довгаста водойма містилася просто під оглядовим майданчиком.

Саму будівлю прикрасили декоративні світильники на головному й східному фасадах, монументальна вивіска з карбованими барельєфами, анотаційна дошка – все це теж було виконано з міді. У потужній підпірній стінці зі східного боку кінотеатру постали чотири могутні куби, оперезані мозаїчними панно зі смальти.

Навколо кінотеатру, а також на залізобетонних кронштейнах, винесених за огорожу тераси, розташовувалися декоративні світильники. Прилеглу територію було вимощено шестикутними залізобетонними плитами.

Не менш багатим стало й внутрішнє оздоблення кінотеатру – зокрема, відомо, що в інтер’єрі теж існували карбовані художні твори. Більший його зал був «червоний», менший – «синій». Обидві кіноапаратні оснастили сучасним обладнанням (до речі, у «Комсомольці» діяв автовідповідач, і дізнатися про фільми та їх розклад можна було, просто подзвонивши по телефону). Для глядачів працював буфет і навіть кімнати відпочинку.

І зовсім не дивно, що кінотеатр став одним із об’єктів, поданих від міста на конкурс кращих комплексів і будівель, споруджених в Україні у 1977 році. Проте, на жаль, його відхилили від участі через невідповідність вимогам: було виконано лише першу чергу будівництва, тобто не завершено благоустрій.

Наприкінці сімдесятих управління будівництва ПХЗ збудує ще кафе «Бригантина» по вулиці Бойка (Звенигородській) навпроти кінотеатру та, зрештою, завершить благоустрій центральної площі південно-західного житлового масиву. Згодом, протягом вісімдесятих, воно зведе два масштабних комплекси будинків, пам’ятні городянам як «Дитячий світ» і «Каскад», та дві 14-поверхівки з приміщеннями клубу та вбудовано-прибудованим дитсадком, відкритим у 1990 році, – чим і буде завершено цей неповторний містобудівний ансамбль.

Безперечно, кінотеатр «Комсомолець» явився одним із найяскравіших об’єктів тієї вражаючої спадщини шістдесятих-вісімдесятих років, що могла б стати візитівкою міста, як українське бароко Києва, ренесансні шати Львова, міжвоєнна архітектура Харкова або дореволюційна – Одеси. Та ба, не судилося.