Вчителька солов’їної з Донеччини Людмила Лаврова: "Живемо, як відірваний листочок – до землі ще не долетіли, а десь між небом і землею, бо ми не вдома"

Наша наступна героїня проєкту "Почати з нуля" з мальовничого селища Іванопілля, що на Донеччині. У Кам’янському жінка з 2022-го року. Знайшла тут роботу та рідні душі. Нині несе волонтерську місію – двічі на тиждень займається українською мовою з дітьми, переважно переселенцями у стінах громадської організації "ВПО України". Більше про життя, вчительську місію, любов до солов’їної та цінність людяності, дізнаєтеся з нашої розмови.

Війна – руйнівниця дому

 Хоч більше 30-ти років Людмила Лаврова проживала на Донеччині та родом із села Аджамка, що на Кіровоградщині. Згадує, хоч і навчалася добре, спочатку і в мріях не було стати вчителькою. Але у життя були свої плани, тож після закінчення педагогічного університету Володимира Винниченка вона із центру опинилася на сході України, де сповна розкрилася її професійна місія.

"Навчалася добре в Аджамській школі, дуже гарні вчителі були, зокрема філологи. На високий рівень була поставлена позакласна робота, працював драматичний гурток. Участь у ньому дала можливість розвинути навички виразного читання, взагалі я читала дуже багато, мабуть це і було поштовхом, що обрала саме цю професію".

Це був страшний день, так каже про 24 лютого пані Людмила. Рівно через місяць – 24 березня разом із донькою, невісткою та двома онучатами вони покинуть рідне Іванопілля. А доти, в день повномасштабного вторгнення, була остання зустріч вчительського колективу, коли абсолютно всі не могли повірити в те, що сталося. Вже вдома одразу почалося облаштування підвалу – провели воду, поставили невеличку піч, адже поруч трирічний онук з яким після кожного сигналу тривоги і вдень, і вночі доводилося спускатися до імпровізованого сховку.

"24 березня ми вже не змогли там перебувати, тому що в школу потрапило, а школа за 100 метрів від нас. Вибуховою хвилею у нас двері повибивало, і в самому підвалі перші двері було вибито. Багато шкоди наробило і дах був у нас прострелений. А потім на сімейній нараді з донькою та сином вирішили виїхати. Син попросив вивезти дитину, доньчиному сину тільки 8 років було. Довго думали, але вирішили, що задля безпеки дітей треба виїздити".

Переїзд до Кам’янського або впіймати тишу

 Одразу вирішили переїздити до Кам’янського, де жінка мала знайомих. Спочатку родина оселилася у Карнаухівці, а потім почали винаймати житло в місті. За словами Людмили Лаврової, в моменти безвиході дуже рятувала робота, хоч і дистанційно, але вона мала можливість навчати дорогих серцю учнів, не стали баритися із оформленням статусу переселенців, отримували невелику допомогу, а головне – в Кам’янському було тихо.

"Нам було комфортно через те, що у Кам’янському нечутно вибухів, бо дитина була дуже перелякана. Як тільки завиє сирена, онук одразу ховався під кущик чи ще кудись, тобто психіка була вже порушена. Слава Богу зараз все налагодилося. А ще ми були здивовані, що люди під час тривоги ходять вулицями і не бояться, не звертають уваги на звуки сирени. Нам було дико спочатку, потім ми звикли що це нормально, заспокоїлися. Але живемо, як відірваний листочок – до землі ще не долетіли, а десь між небом і землею, бо ми не вдома".

На переконання Людмили Петрівни, головним у професії вчителя є любов та повага до дітей. Потрібно бачити в них талант та вміти розкрити цей талант, бо він може бути далеко захований, дитина ж пам’ятатиме та дякуватиме за таке ставлення протягом всього життя. Та й дистанційна форма навчання сьогодні потребує від учнів особливої самовіддачі та розуміння.

"У нас все налагоджено, діти виходять на зв’язок у звичному режимі, але не в кожного є можливість виконати завдання, бо один у Дніпрі, в безпечному місці, а у іншого гаджети не дуже сучасні, виходить з телефону, буває навіть треба на дах лізти".

Вчительську стежку за прикладом обрали і колишні учні Людмили Петрівни, є й такі, які вже працюють з нею в одній школі, а ще серед її випускників є успішні журналісти і навіть актори.

"У мене був ансамбль "Берегинька". Це не просто співочий ансамбль, ми збирали народні пісні та відтворювали автентичність пісні, без ніякого супруводу. Більше 30 дітей займалося. Вони розкривалися – хтось як актор, хтось як сценарист, тобто дуже багато дітей пізнали себе якраз у цьому ансамблі та обрали відповідну професію".

Нова сторінка – волонтерство

 Солов’їну на курсах у громадській організації "ВПО України" пані Людмила викладає із червня 2023 року. Розповідає, коли о третій годині ночі побачила оголошення, що треба вчитель української мови, ледве дочекалася ранку і негайно зателефонувала, сказавши, що хоче працювати з дітьми. Сьогодні на її заняттях переважно одинадцятикласники з Авдіївки, Херсону, Часового Яру, Соледару, був учень із Криму, а наймолодша учениця – шестикласниця з Бахмуту.

"Мені хотілося вживу з дітьми спілкуватися, комунікувати. Вчителю взагалі не вистачає саме цього. Тому що дистанційно є дистанційно, але коли ти бачиш результат, одразу з’являється негайний зворотний зв’язок. Взагалі, коли прийшла до "ВПО України", знайшла сім’ю, тому що ми всі однакові, ми знаємо, що це таке втратити свій дім. Ми всі один одного розуміємо, я сюди приходжу як додому, вони мені всі рідні. З дітьми також потоваришували, ви ж бачите, які вони хороші".

Враховуючи реалії сьогодення, наша героїня вважає, що нам треба бути сильнішими та попри все триматися, зібравши всю волю в кулак, бо захисникам на передовій набагато складніше.

"Багато моїх учнів сьогодні на фронті, зв’язуюся з ними, збираю матеріал. Так, з нашої школи нагороджений вже трьома орденами Андрій Гаврик. Він на передовій з перших днів війни, отримав контузію. Підтримуємо один одного, пишу про нього на нашій шкільній сторінці у Фейсбуці та збираю матеріал, щоб у нас у музеї залишилася пам’ять. Дякую його мамі, яка вислала мені фото з дитинства".

Дім – найболючіша відкрита рана

Людмила Лаврова як і більшість переселенців дуже сумує за рідною домівкою, де прожила понад 30 років. Навесні спогади найбільші, бо не за горами ще одна її улюблена справа – городництво, зізнається, дуже хочеться щось посадити та виплекати, як у словах Довженка, щоб проізростало.

"Додому хочеться. Це мабуть найболючіша відкрита рана. Мрії як в усіх – Перемога та Мир, дай Боже, щоб це настало. Планувати дуже тяжко зараз. Хай краще здійсниться Перемога та Мир, а потім все можна докласти. Головне, щоб нашому молодому поколінню хотілося тут жити, щоб жіночки з дітками, які виїхали, поверталися до України. А всім таким як я ВПО бажаю повернутися додому, якщо немає куди, щоб держава подбала про них, тому що це дуже велике горе, якщо залишилися без дому, особливо в похилому віці та й молоді теж тяжко".

Людмила Лаврова, як і годиться філологу обожнює читати, залюблює у читання української літератури своїх учнів, звідси і життєві правила, співзвучні з творчістю Тараса Шевченка – "Учітеся, чужого научайтеся і свого не цурайтеся", а найбільше їй по духу слова Григорія Сковороди: "У кожного є свій талант, сродна праця, треба його відкопати". Завдання нашої героїні – знайти цей талант у своїх учнях і направити їх у правильне життєве русло. Цих правил вона вчила і хлопців за плечима яких зараз стоїть зболений, але нескорений український народ.

"Дай Боже, щоб наші хлопці витримали все, думаю, все буде добре, якщо вони витримають, а вони витримають. Вірю в них. У таких як Андрій Гаврик, Олексій Попов, Вадим Болохов. Вони витримають і ми з ними разом переможемо".