Щоденні стреси, розлади сну та ПТСР: психологиня відверто, як ми стали "людьми війни" і що з цим робити

24 лютого минуло два роки великої війни. Здається, всі слова будуть зайві, але українці, незважаючи ні на що, продовжують жити, хоча через збройну агресію змінилися і на фізичному, і на духовному, і на психологічному рівні. Про цей надважливий третій рівень ми і поговоримо з психологинею Центру професійного розвитку педагогічних працівників Людмилою Єхаловою.

За два роки великої війни в суспільстві побільшало роздратування та невпевненості, на фізіологічному рівні більшість із нас мають розлади зі сном, розширилося і сприйняття страху – тепер ми боїмося за все і всіх.

"За два роки під впливом гормону стресу, який називається кортизол, відбулися істотні зміни в структурі нашого головного мозку. Наприклад, така частина головного мозку як амігдала, посилає нам сигнали про те, що небезпека скрізь. Від цього ми боїмося більше, ми тривожимося більше".

Вже згаданий гормон кортизол впливає і на наше відчуття емпатичності або співпереживання, як наслідок почастішали випадки насильства та булінгу. Не краща ситуація і з пам’яттю.

"Якщо ми говоримо про таку структуру головного мозку, як гіпокамп, то це саме та частина мозку, яка відповідає за нашу пам’ять. Саме зараз через те, що гіпокамп працює дещо по-іншому, ми маємо меншу здатність вчитися. Що стосується дітей, це взагалі може бути катастрофічно через те, що дітям взагалі вкрай тяжко навчатися, а ми вимагаємо від них, щоб вони навчалися".

Під впливом стресу, який став хронічним, може видозмінюватися поведінка у напрямку агресії, різного роду девіації та депресивних станів, в хід можуть іти психоактивні речовини, як наслідок підвищується ймовірність виникнення посттравматичного стресового розладу. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в українців доволі слабка культура звернення до психологів чи психотерапевтів.

"Небагато людей, – я зараз говорю про спеціалістів, – мають навички кризового консультування, навички роботи з посттравматичним стресовим розладом. По-перше, це дуже важкий пласт роботи. Незважаючи на те, що війна йде з 2014 року в Україні, то певні знання ми маємо. Проте ці знання не ґрунтовні у більшості з фахівців, тому коли й надається певна психологічна допомога, вона може бути не завжди якісною".

Психологиня зазначає, щоб хоча б якось "зарамкувати" ПТСР, людині необхідно не менше 15-ти сесій. Якщо це не державна допомога, то лікування буде не з дешевих, тож ділиться слушними порадами.

"По-перше – бути на безпечній території. По-друге – повернути собі рутину життя. Головне – дати психіці змогу зрозуміти, що ми вже не рухаємося, от саме тут і тепер нам безпечно, і на деякий час це буде нашою домівкою. Ми одужуємо, коли ми спілкуємося і коли ми робимо корисне іншим, коли ми допомагаємо іншим".

Повномасштабне вторгнення познайомило нас глибше і з терміном "людина війни". Важливо зрозуміти, що "людьми війни" ми залишимося назавжди, але не варто ставитися до цього як до діагнозу, а усвідомити й цінність нашого єднання.

"Якщо ми говоримо про українця як "людину війни", то це людина, яка буде мати багато здобутків на тлі великих втрат. Ще одна особливість, яка відрізняє Україну від інших країн, де були війни, – що ми самостійно воюємо, страждаємо, надаємо допомогу, лікуємо, навчаємо, будучи персонально у власній травмі".

Людмила Єхалова запевняє: Перемога обов’язково настане, але професійний досвід та досвід виходу з війни в інших країнах доводить, що ситуація все ще залишатиметься складною. Це загострення фізичних та психологічних захворювань, адже наша мобілізованість теж має ціну, а також ми повинні бути готовими до зниження розумового розвитку дітей та підлітків.

"Обов’язково після війни настане психологічний момент часу, коли все погано. Наше завдання зараз – максимально підтримати себе і своїх близьких. Навіть цими невеличкими просвітами ми робимо те, що ми маємо робити – едукацію суспільства. Наголошуємо, що варто дбати про себе, але дбати про себе – це не відмежуватися від війни, а розуміти, що я зараз роблю для того, щоб бути максимально здоровим фізично та психічно".

Важливо також в усьому поставити крапку, але це не так легко, особливо для тих, чиї рідні зникли безвісти або знаходяться у полоні.

"Відбувається проживання такої дихотомії: з одного боку розуміння, що дорогої людини немає в живих, а з іншого – надія і сподівання, а раптом бувають чудеса. І дійсно чудеса бувають, але, на жаль, вкрай рідко. Одне з тих чудес – ми чекали, що війна закінчиться дуже швидко, але чуда не відбулося і нам треба жити".

Наприкінці розмови психологиня ще раз ставить наголос на рутинності нашого життя як порятунку від всеохоплюючого стресу, а ще здорового розуміння, що як раніше вже не буде, але буде по-іншому і не факт, що гірше.

"Я розумію, що я сьогодні підведуся, піду з песиком гуляти, у нас на сніданок буде певна їжа, розумію, що візьму дитину за руку і поведу до школи. Ця рутина колись набридає, але це наше життя. Ми не кожного дня запускаємо феєрверки, ми не кожен день летимо на літаку, ми за цим менше сумуємо, ніж за цією банальною рутиною".

Два роки війни стали для нас не тільки випробуванням, але й своєрідним тестом на виживання та людяність. Вони показали, що наша психіка доволі пластична і здатна відновлюватися, тож як би не було боляче на руїнах власної домівки чи зруйнованих планів та мрій, головне, що ми вціліли і починаємо рухатися далі.