"У дітей вчишся бути сильною": як вчителька та переселенка з Лисичанська знайшла другий дім у Кам’янському

Ми продовжуємо розповідати історії внутрішньо переміщених осіб, які не побоялися почати з нуля життєву сторінку у нашому місті. Сьогодні познайомимося із непересічною особистістю вчительки української мови та літератури з 18-го ліцею за професією та волонтерки за покликанням Віри Усцової.

Мрія дитинства переросла в професію життя

Дитинство формує людину, а якщо ти найстарша з сімох дітей, то це формування, помножене ще й на відповідальність. Можливо, тому, ще з дитинства серед гамірливої сільської дітвори, саме маленька Віра збирала всіх у клуні та навчала.   

"Тільки спочатку в мене була мрія стати вчителькою російської, але в 10 класі з’явилася нова вчителька української мови Зіхфріда Вікторівна, вимоглива німкеня. Саме вона стала моїм поштовхом вступити до педагогічного і прикладом по життю".

Вищу педагогічну освіту Віра Володимирівна здобула в Житомирі, далі була робота в школі. У 1988 році переїздить до Лисичанська, там народився син Тарас, а робота подарувала майже 40 років педагогічного стажу.

"Робота цікава, бо ти мусиш бути вічно юним та молодим, йти вперед і вчити цьому дітей. Діти тягнуться, коли бачать, що ти непосидючий, творчий, ініціативний, бо вони погоджуються із тобою".

Четвер 24 лютого…

У четвер 24 лютого у Віри Усцової не було уроків, тож чоловік рекомендував їй зібрати найнеобхідніші речі та документи, щоб у випадку найстрашнішого поїхати до рідних у Кам’янське. Наступного дня їй ледве вдалося виїхати, а через затори на дорогах до нашого міста жінка потрапила глибокої ночі.   

"Зранку вже нічого не ходило, у Лисичанську шахту влучив снаряд. Не знала, що робити, їхати чи не їхати, а потім почала по телефону шукати людей, щоб мене взяли. Так натрапила на батьків своїх учнів, поїхала і більше не змогла повернутися".

Випадковостей не буває

Пані Віра зізнається, що в Лисичанській школі всі вчителі написали заяви про звільнення, а їй, залюбленій у роботу та активній, досить кепсько було сидіти в чотирьох стінах. Жінка розносила резюме по школам Кам’янського, але всі вакансії були зайняті, аж ось сталася випадкова зустріч.

"Зовсім випадково я познайомилася із пані Ольгою – завучем 18-го ліцею, вона сказала, що є невелика кількість годин ставки, і якщо мене це задовольняє, можу в них працювати. Дали мені 10 і 5 клас. Оскільки навчалися дистанційно, дітей не бачила ні разу, тільки прочитала прізвища, не знала як вони виглядають, які мають знання, тобто найскладніший був процес вересня і жовтня, доки ми навчалися дистанційно. І їм, і мені було складно, бо я від них багато вимагала, а не всі були готові до таких вимог. А сьогодні я з приємністю іду на уроки, бо всі вчаться старанно, у нас взаєморозуміння і є підтримка з їхнього боку".

Сьогодні між нею та вже 6 і 11 класом повна ідилія. Діти довіряють вимогливій, але добрій вчительці. Більше того, у ліцеї велика кількість переселенців для яких Віра Володимирівна – незамінна підтримка і мотиваторка.

"У мене був хлопчик Богдан, ми писали творчу роботу і перемогли з нею на обласному та всеукраїнському конкурсах. У 10 класі навчалася дівчинка з Маріуполя і я побачила, що вона здатна працювати, не має амбіцій, даси завдання, все зробить, тож почала її залучати до різноманітних заходів та конкурсів – вже у неї є низка перемог, премій та відзнак".

Улюблений клас

Завжди з теплотою у серці вчителька згадує свій клас у Лисичанській школі. Активна громадська позиція та залучення дітей до волонтерської діяльності надали можливість школярам відвідати Литву, Славське, Тернопіль, Зарваницю, познайомитися з багатьма людьми, зокрема військовими та розвинути почуття патріотизму. На жаль, ворог не дав Вірі Володимирівні випустити у світ ластів’ят, але з усіма вона підтримує тісний зв’язок. Діти телефонують, пишуть, запрошували на випускний, а одна учениця навіть вишила на згадку картину.

"Це були непосидючі, активні, дієві діти. На базі класу була створена потужна волонтерська організація. А ще у кожного учня була вишиванка, тож у всі свята клас майорів від яскравого українського орнаменту, а душа в такі моменти особливо раділа. У класі було 5 золотих медалістів. Свої знання учні підтвердили високими балами на ЗНО. Так, Наталка Якіна на 200 балів склала українську мову, Данило Тимченко на 200 математику і українську, Андрій Рубан отримав 195 з української. Кожен вступив до того навчального закладу, про який мріяв, зокрема четверо моїх учнів навчаються у Національному університеті імені Тараса Шевченка".

Волонтерство, як місія та нагорода від генерала Валерія Залужного

З 2014 року Віра Усцова займається волонтерською діяльністю. Згадує, військовим з 10, 14, 24, 44, 56 та 93-ї Бригад Збройних сил України доставляли все – від берців, маскувальних сіток та бронежилетів до сала і пиріжків, які перевозили у величезних картатих сумках.

"Їздили з дітьми не на "нуль" звісно, але на перших позиціях бували. Кого з військових діти знали, обов’язково вітали, малювали їм вітальні листівки. У деяких дітей батьки проходили службу, тож ми відправляли допомогу їх батькам. Пам’ятаю привезли м’ятних цукерок, а воїн запитує: "А ромашки шоколадної у вас нема?" Це все неможливо забути…Взагалі, найбільше зв’язків було з Тернопільською областю, вони започаткувалися завдяки бійцям та волонтерам, серед яких Петро Гуриняк, Василь Конько, Іван Гуня, Володимир Чугаєвський.

За активну допомогу українським захисникам, патріотизм та ризик життю Віра Усцова удостоєна низки нагород. Зокрема нагороджена нагрудним знаком "За заслуги перед Збройними силами України" та пам’ятною медаллю "За вірність традиціям І ступеня".

"Кожна нагорода має ціну, а якщо там написано ім’я Валерія Залужного, аж трепетно стає, до сліз".      

Всі події – життєвий урок, тож нарікати не можна

Наша героїня зауважує, за період повномасштабного вторгнення  навчилася любити життя, не плакати і не нарікати, зрозуміла все, що відбувається – це певний життєвий урок, який треба засвоїти з гідністю, тим більше, якщо є підтримка великої родини.

"Я повинна не нарікати, а жити позитивом, який довкола мене, а якщо його немає, шукати його довкола. Мене цього навчила учениця Таня Удодова. Бачите як виходить, не у дорослих, а у дітей вчишся бути сильною. Треба знайти те, чим можеш бути корисним людям, чим можеш бути корисним бійцям і, таким чином, робити свій вклад у настання перемогу".

Вже на прощання пані Віра дарує нам букет яскраво-жовтих хризантем. Мені дуже імпонує їх запах "із гірчинкою", – каже жінка. Як і доля, як і пам’ять про місто на правому березі Сіверського Дінця. Зараз у її виплеканому будинку живуть окупанти, але навіть спаплюжений злом дім завжди болить, бо його все одно не перестаєш любити.

https://www.youtube.com/watch?v=pktLZtJX6TA