150 діб боротьби за життя, у якій кожен наступний день міг стати останнім. Історія, за якою ми слідкували ще влітку, — не кадри з фільму жахів, а реальність для 37-річного офіцера з Кам’янського Віктора Свистуна на позивний "Бумер" та його побратима із псевдо "дядя Фьодор". Їм вдалося вижити, пройти крізь оточення та повернутися до своїх. Зараз, під час відпустки "Бумер" поспілкувався з нашою знімальною групою та поділився пережитим. Про випробування, які довелося пройти захисникам та неймовірну силу материнської віри— у нашому сюжеті.

Офіцер 108-ї окремої Кодацької бригади тероборони Віктор Свистун з позивним “Бумер” зайшов на позицію на початку січня, а вийшов до своїх лише на початку червня. Усе починалося в люті зимові морози: рятуючись від ворожих обстрілів, безперервних штурмів, FPV-дронів та фосфорних бомб, воїни переховувалися в підвалах зруйнованих будинків.

Оскільки ворог намагався збивати наші транспортні дрони, то з постачанням харчів бійцям були певні проблеми, і часом вони голодували по кілька тижнів, харчуючись тим, що вдавалося знайти на попелищах, а згодом – трофейними сухпайками знищених окупантів. Ближні бої на відстані кількох метрів стали для них буденністю.

Попри надлюдські умови, Віктор навіть не розглядав можливості здатися в полон. Він вирішив "продати своє життя якомога дорожче" і нищив ворога без вагань. Кількість ліквідованих окупантів він спочатку занотовував хрестиками на прикладі автомата, але коли цифра перевалила за сотню, просто перестав рахувати.

Надлюдські випробування вимагали жорстких рішень. Окрім власної оборони, "Бумер" здійснив справжній подвиг: ризикуючи власним життям, врятував бійця із суміжного підрозділу на позивний "Кочерга", який також перебував у тому ж селищі та тримався самотужки з важким пораненням руки. Воїни підтримували зв’язок по рації, а згодом "Бумер" пробився до побратима та зумів перевести його до свого сховища, де тримав оборону разом із "дядею Фьодором".

Аби врятувати "Кочерзі" життя, у якого вже почалася гангрена кінцівки, Віктор прямо в укритті самотужки ампутував побратиму уражену руку звичайним ножем.

Знесилені, але нескорені бійці змогли пробитися до своїх лише влітку, подолавши 60 кілометрів за 6 днів, вдаючи з себе ворожу ДРГ.

Увесь цей час удома на Віктора чекала мама, Тетяна Михайлівна. Побратими героя берегли її спокій і не зізнавалися, де саме перебуває син, кажучи лише, що він на завданні. Проте материнське серце відчувало смертельну небезпеку. За весь цей довгий час зв’язок із сином тримався на тонкій нитці – всього п’ять невеличких звукових повідомлень за п’ять місяців невідомості. П’ять місяців тривоги і десять коротких вісточок надії.

Сам Віктор героєм себе не вважає. Про пережиті випробування та свої вчинки розповідає стисло, без зайвих емоційних деталей, скромно зазначаючи: просто робив свою роботу, нищив ворога, захищаючи рідну землю, і робив усе можливе, щоб вижити й повернутися додому до тих, хто любить і чекає – мами, сестри, коханої дівчини та побратимів.