Ще в другій половині сорокових років тут був один із розлогих кутків старого Кам’янського зі скромними будиночками та неосяжними городами: Перший і Другий Запорізькі провулки, Мала Запорізька вулиця. Лише неподалік високовольтних ліній майбутнього проспекту Аношкіна височіли довоєнні будинки Дніпродзержинського коксохімічного заводу: гуртожиток – нині економічний коледж – і три чотириповерхівки, у кімнаті однієї з яких тоді мешкав інженер ДКХЗ Володимир Щербицький, майбутній очільник радянської України. І трамвай № 2 піднімався ще не існуючим проспектом Свободи, минаючи «шевченківські» хати.

Та вже незабаром на цьому місці розгорнулося масштабне будівництво нового житломасиву Придніпровського хімічного заводу, який на той час звався ще «заводом шлакових добрив». На відміну від ранішої житлової забудови підприємства, яка велася в степу за Соцмістом азотно-тукового заводу, цей майданчик було накреслено вже у самому місті, звідси й пішла його назва – «Горплощадка». Так само як і на будівництві інших об’єктів ПХЗ, над забудовою Горплощадки, окрім вільнонайманих робітників, працювали багато ув’язнених.

Південно-східний район міста (так він первісно називався, а в сімдесяті Південно-східним районом буде йменуватися вже нинішній «БАМ» забудови того самого ПХЗ – як же розрослося місто за всі ті роки!) площею в 40 гектарів було спроєктовано Дніпропетровським Облпроєктом. Проєкт житломасиву авторства архітектора Василя Мартинова втілили в життя у 1950–1955 роках.

У переважній частині району постає дво-триповерхова забудова загальною житлоплощею понад 26 тисяч квадратних метрів, виконана за типовими проєктами серії 228 – найпоширенішої в повоєнному місті, розробленої Міськбудпроєктом при Міністерстві будівництва підприємств важкої індустрії. На карті міста виникають нові вулиці: Амурська (згодом – Долматова), Союзна (Воробйова), Черняховського (Гетьмана Сагайдачного), Бесєдова (Миколи Лисенка) тощо.

Значний схил місцевості потребував розвинених цокольних поверхів, що використовувалися як для квартир, так і для побутових закладів. Квартали набули вигляду зелених масивів, на окремих ділянках яких розміщалися культурні й господарські об’єкти. Крім житлових будинків і гуртожитків, за типовими проєктами збудували численні дитсадки та ясла.

«…уже в 1957–1960 гг. дома были газифицированы. Массив засадили цветниками, декоративными кустами и деревьями, причем жильцы с энтузиазмом участвовали в этом деле. Тут и там оборудовались игровые и спортивные площадки. В цокольных помещениях открылись детские комнаты, комнаты технического творчества, библиотеки», – багато років по тому згадував колишній головний інженер ПХЗ Юрій Кузовов у книзі «Приднепровский химический завод».

Зокрема, у будинку № 3 на вулиці Союзній (Воробйова) тривалий час діяла дитяча бібліотека, яка не пережила дев’яностих.

У 1952 році відкрилася школа № 9, збудована за досить рідковживаним проєктом Миколи Вавировського та Дмитра Олтаржевського на 880 учнів, розробленим на основі ще довоєнного проєкту того-таки Вавировського. 1963 року з’явиться її новий корпус.

Також у межах району постають їдальня № 7 за типовим проєктом Державних архітектурних майстерень на 200 місць (за ним же було збудовано їдальню № 5 азотно-тукового заводу в Соцмісті) та лазня за типовим проєктом Діпроавіапрому на 95 місць, в якій із 1965 року діятиме дитячий плавальний басейн «Дельфін».

Із 1953 року в бік заводу прокладається нова трамвайна лінія маршруту № 3. Неподалік Горплощадки виростають перші корпуси медико-санітарної частини заводу, яка стане кращим лікувальним закладом в історії міста. Далі на схід, в улоговині Баранникової балки, споруджується стадіон «Перемога», відкритий 1955 року, один із кращих на той час в Україні.

(Друга частина – тут)

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram