Школа № 14 у тимчасовому селищі азотнотукового заводу, відкрита 1 вересня 1935 року

Цьогоріч виповнилося 90 років відтоді, як було розпочато проєктування Кам’янського азотно-тукового заводу, покликаного вирішити питання виробництва мінеральних добрив у країні, а отже – підвищення врожайності сільськогосподарських культур, насамперед хліба.

Можемо припустити, що будівництво підприємства відсунулося в часі через голодомор 1932–1933 років, який, власне, й став страшною ціною радянської індустріалізації. Лише в березні 1934 року у восьми кілометрах від міста, біля села Тритузного, було розпочато будівництво азотно-тукового заводу.

Хоч підприємство й споруджувалося за останнім словом техніки того часу, основними "механізмами" на будівництві були лопата, тачка та кінь. Одночасно почали зводити й тимчасове селище для безлічі сімей будівельників. Житлове питання необхідно було вирішити максимально швидко, і житло будували непоказне, без претензій, барачного типу.

Тимчасове містечко простяглося нижче від магістральної залізниці, між станцією Баглій та споруджуваним заводом. Кожен барак тут був розрахований на 104 особи. Пізніше ці будівлі поділили на секції, і в кімнатках мешкали вже по двоє людей. Згодом у тимчасовому селищі побудували клуб, готель, їдальню, ремісниче училище, школу, лазню, стадіон.

"Неподалеку от промышленной площадки был сооружен временный поселок из двух- и одноэтажных домов. Вместе с общежитиями его жилая площадь насчитывала 27 200 квадратных метров.

Рядом рабочий клуб, школа-семилетка, радиоузел, стадион, танцплощадка, амбулатория с родильным отделением, детские ясли. В поселке открылся универмаг, начали работу 18 магазинов и 7 хлебных лотков", – йдеться в книзі "Азотчики Приднепровья", присвяченій історії підприємства.

1 лютого 1936 року місто Кам’янське перейменували в Дніпродзержинськ, відповідно змінив назву і споруджуваний азотно-туковий завод. Став до ладу Дніпродзержинський АТЗ у 1938 році: 18 квітня на підприємстві було отримано перший аміак, 25 жовтня – першу азотну кислоту, а 29 жовтня – перші тонни аміачної селітри.

На відміну від заводу, який у Другу світову був зруйнований майже дощенту, тимчасове селище значною мірою пережило війну. У повоєнні роки його головні вулиці називалися Центральною, Соцпраці та Профспілковою.

Незважаючи на свою "тимчасовість", містечко проіснувало досить довго та було знесено аж у 70-ті роки, перед розбудовою на цій території нової промислової зони. А вулиця Центральна колишнього містечка нині є частиною вулиці Горобця.

У 1935 році південніше від заводу розпочалося будівництво його нового житлового району – Соцміста. На відміну від тимчасового селища, тут зростали багатоповерхові будинки з цегли та бетону, з етернітовою покрівлею та всіма комунальними зручностями. На початку 1936 року населення Соцміста становило вже 10 тисяч мешканців.

У публікації використано матеріали народного музею історії "ДніпроАзота"