На знімку: станція Тритузна

Недавно ми писали, як 140 років тому увійшла в експлуатацію залізниця, що завдяки їй виникне потужне індустріальне місто Кам’янське. Згадували й про залізничну вітку, яка простяглася від магістральної лінії до станції Тритузної, – проте ці дванадцять верст колії, безперечно, заслуговують на більшу увагу.

Якнайкраще про них розповість путівник "По Екатерининской железной дороге. Выпуск 1" 1903 року. Це видання зазначає, що від Запоріжжя – вузлової станції IV класу – взяла свій початок Кам’янська вітка завдовжки 11,94 версти (понад 12 кілометрів), збудована та відкрита для експлуатації в 1884 році, разом з головною лінією. Вітка поєднала її з селом Кам’янським і шпалопросочувальним заводом Катерининської залізниці, який знаходився тут до 1892 року, та металургійним заводом Південноросійського Дніпровського товариства, одним із найвизначніших у цьому районі.

Кам’янська вітка становила собою ламану лінію, що йшла спочатку на північний захід, до роз’їзду Романкове, а звідти – на схід уздовж берега Дніпра до станції Тритузна. Від цієї станції було прокладено під’їзну колію завдовжки 450 сажнів (майже 1 кілометр) до металургійного заводу, який став до ладу в 1889 році.

Головна лінія залізниці проходить у цій місцевості по дніпровсько-сурському вододілу, де різниця висот із берегом Дніпра складає близько 120 метрів. Саме це і змусило вдатись до такого розвитку траси – з романківським тупиком, де поїзди міняли напрямок руху. Це було незручно і навіть призводило до аварій, проте від рельєфу подітися нікуди.

Зрештою, що це за операція – просочування шпал? Як докладно описано у виданні "Иллюстрированный путеводитель по Юго-Западным казенным железным дорогам" 1898 року, цей спосіб уберігання дерева від гниття складався з трьох процесів.

Спочатку деревину піддавали пропарюванню: у котел, який був головною складовою шпалопросочувального заводу, вміщували вагонетку зі шпалами та шляхом впуску пари доводили температуру в ньому до 90 градусів за Реомюром (112,5 градусів за Цельсієм). Під дією пари згорталася білковина, яка сприяє гниттю, та дещо розширювалися пори дерева. Після цього наставав другий процес – розрідження повітря в циліндрі, що видобувало з пор деревини конденсаційну пару та вилужені соки. Нарешті, третій процес полягав у нагнітанні в циліндр розчину хлористого цинку й доведенні тиску до 7 атмосфер, чим і завершувалося просочення.

Тобто шпали в ті часи просочували хлористим цинком, а не креозотом, як стало пізніше.

Протягом 7 років це підприємство, обладнане апаратами та машинами берлінського заводу Борзіга, працювало у Кам’янському, просочуючи хлористим цинком щорічно в середньому 200 тисяч шпал для Катерининської, Курсько-Харково-Азовської та Харково-Миколаївської залізниць.

У 1892 році землю на Кам’янській пристані, доти належну залізниці, було віддано на 30 років в оренду Південноросійському Дніпровському металургійному товариству, а шпалопросочувальний завод за рахунок цього товариства перенесено нижче по Дніпру, на станцію Кайдаки біля Катеринослава, про що розповідає вже згадуваний путівник "По Екатерининской железной дороге":

"Частных грузов на Кайдакскую пристань направляется не много; главная работа станции состоит в отправке лесных материалов Екатерининской дороги, имеющей здесь обширные склады. Здесь же расположен лесопропиточный завод Екатер. жел. дороги, один из наибольших по своей деятельности среди всех существующих".

Із розвитком мережі залізниць дедалі зростало й просочування шпал, брусів та дощок на заводі. Зокрема, у період 1892–94 років просочувалося щорічно 250 тисяч шпал, у 1896–98 роках – уже 470 тисяч штук, а протягом наступних трьох років – до 700 тисяч шпал щороку. Тут було встановлено 3 просочувальних циліндри, 2 парових котли, влаштовано електричне освітлення заводу та лісних складів. Для убезпечення заводу та складу шпал від пожежі слугувала водонапірна вежа та розвідна мережа з 19 пожежними кранами.

У 1930 році, в зв’язку з розширенням дніпропетровських заводів імені Петровського та імені Леніна, шпалопросочувальний завод перевели з Кайдаків до Новомосковська, а в 1935-му там завершили його розбудову. Проєктна потужність заводу тоді становила 200 тисяч кубометрів просоченої деревини на рік. На заводі просочувалися не тільки шпали, а й щогли.

У 1941 році обладнання підприємства евакуювали до Оренбурга, який тоді називався Чкалов, – на місцевий шпалопросочувальний завод. Після війни ж завод був відновлений на колишньому місці та успішно працював, виконуючи плани просочування деревини.

"Взявши свій початок у період будівництва Катеринославської залізниці, завод і донині має велике значення. Шпали і перевідні бруси поставляються всім залізницям України, інших республік, більш як 20 міністерствам, відправляються в соціалістичні країни, Нігерію, Турцію та інші", – йшлося у репортажі "Сто – не старість. Ювілей шпалопросочувального заводу" в газеті "Новомосковська правда" 23 травня 1984 року.

Занепав Новомосковський шпалопросочувальний завод лише в двадцять першому столітті. Та він залишиться в історії ще й як перше промислове підприємство на території майбутнього міста Кам’янського, – народжене залізницею і для залізниці.