"Усі ми родом із дитинства… Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає…" (Антуан де Сент-Екзюпері)

Кам’янське — тодішній Дніпродзержинськ — обдарувало Сергія Бабіча дивовижною естетичною матрицею. Величний Миколаївський собор, шпилі римо-католицького костелу Святого Миколая та таємнича споруда театру: три знані домінанти міського простору сформували світогляд майстра, чиї картини сьогодні знають далеко за межами України.

Напередодні дня народження відомого кам’янського художника, який він відзначає 15 липня, ми згадуємо його творчий шлях та ділимося щемливими спогадами майстра про творчість, ностальгію та сакральні місця нашого міста, які назавжди закарбувалися в його пам’яті й полотнах.

Від шкільного зошита до міжнародних вернісажів

Сергій Бабіч народився у Дніпродзержинську 15 липня 1953 року. Малювати полюбив ще зовсім малим. Сьогодні майстер з особливою теплотою згадує часи, коли звичайний чистий зошит та коробочка кольорових олівців приносили йому найбільше у світі задоволення. Хлопчик просто озирався навколо і бачив чарівний світ, сповнений неповторної краси, яку хотілося зберегти на папері.

Далі був класичний шлях міського інтелігента радянських часів: закінчив середню школу № 1, навчався в індустріальному технікумі, а у 1977 році випустився з Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, де здобув фах архітектора. Після випуску Сергій Бабіч недовгий час працював за спеціальністю в "Дніпроцивільпроекті", але справжнім його покликанням стало викладання. З 1978 року він прийшов до міської художньої школи імені Першудчева, якій віддав неймовірні 45 років свого життя, виховавши не одне покоління місцевих митців. Після виходу на заслужений відпочинок художник працював у театрі імені Лесі Українки, де створював нові та реставрував старі ляльки для дитячих вистав.

Сергій Бабіч — учасник численних міських, обласних та всеукраїнських виставок. З 1992 року виставляє свої роботи за кордоном. Твори нашого земляка зберігаються у приватних колекціях багатьох країн світу, у фондах Міністерства культури та мистецтва України, а також у колекції Музею історії міста Кам’янське.

Художник багато подорожував: десятки країн, сотні міст. Та картини з образами рідного міста посідають особливе місце в творчості автора.

Теорія "першого враження" та архітектурні конфлікти

Багато робіт художника присвячено Кам’янському, проте це не буквальне копіювання споруд і вулиць, а художнє переосмислення простору. Митець ділиться тим, які саме роботи, пов’язані з містом, є його улюбленими та як народжувалися їхні ідеї.

"Моє дитинство пройшло у будинку, який знаходився недалеко від церкви — собору святого Миколая Чудотворця. А дитячий садочок, до якого мене водили батьки майже п’ять років, розташовувався біля костелу, буквально через дорогу. Кожен день я бачив і костел, і церкву.

Знаєте, якщо курчаті після того, як воно вилупиться з яйця, першим покажуть м’яч, а не курку, то воно далі бігатиме за м’ячем. Цей механізм зветься імпринтинг. Мені поталанило, що моїми ранніми враженнями були не бараки (не тільки тюремні, в самому місті їх теж вистачало), не типові "хрущовки", не панельні одноманітні будинки, а гідні архітектурні споруди. І на ці образи накладались подальші життєві враження. Казки Андерсена, Шарля Перро та братів Грімм складались на полицю, де був костел, а казки Бажова і Пушкіна – на полицю, де стояла церква. За іронією долі між церквою і костелом (у реальному житті) знаходилась будівля театру, яка за архітектурою не була схожа ні на костел, ні на церкву, а за своїм функціоналом поєднувала східноєвропейські і західноєвропейські традиції: і Андерсена, і Лесю Українку, і Пушкіна. Для театру існувала окрема полиця. (Україна у моїй свідомості — театр бойових дій, країна, яка врешті-решт зуміє вийти на рівень, де буде спроможна поєднати східні і західні цінності, кращі досягнення різних культур і народів, і здійснить побажання Шевченка: "І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь". А може я помиляюсь і правий був Кіплінг: "Захід є захід, схід є схід, і разом їм не зійтися"). Після Шарля Перро були "Собор Паризької Богоматері" Гюго, "Святослав" Скляренка, "Петро Перший" Олексія Толстого, "Зодчі" Кедріна.

А далі – більше: хрестові походи, інквізиція, міфологія, арабський світ, буддизм, адвайта-веданта, Кастанеда, Ошо, Гурджієв… І поступово весь мій колишній світ, який поєднував церкву, театр і костел, перетворився на маленьку полицю в величній бібліотеці Світової Історії. Але це була моя улюблена полиця.

Ідея графічної роботи “Небо стає ближче” прийшла в час, коли католицький собор активно відновлювався після багатьох років занепаду. Відновлювався не тільки фізично і функціонально, але й духовно. Для мене, як архітектора, це був "бальзам на душу". “Конфлікт” — робота, яка народилася в часи ідеологічних і майнових спорів релігійних конфесій. Мій досвід малювання як католицьких, так і православних храмів допоміг створити символічний образ протистояння".

Театральні таємниці та краєвид з даху бутафорського цеху

Третьою точкою цього символічного трикутника долі для митця став театр. І знову дивовижний збіг: перша школа, де навчався майбутній художник, знаходилася прямо навпроти будівлі, де розташована Основна сцена Театру ім. Лесі Українки.

"Це все пов’язано: будинок — біля церкви, дитячий садок — біля костелу, і перша школа — навпроти театру. Всі ці споруди для дитячої уяви були чимось сакральним, таємничим. Культ і культура – спільнокореневі слова. Культові споруди — це спорідненість культурних складових: архітектури, скульптури, живопису, музики, іноді – танців (суфійська традиція, танці Шиви). Театр – теж за своєю суттю є синтезом культурних напрямків, тільки складові трохи інші".

Театр супроводжував Сергія Бабіча понад сорок років. Його син працював там художником та помічником режисера ще у 2000-му році, потім вчився у художньо-театральному коледжі і навіть недовго працював як актор. Сам майстер близько спілкувався з театральним середовищем. Він згадує, як у вісімдесятих роках товаришував з молодими артистами-ровесниками, які щойно прийшли в трупу, як дружив із режисером Дмитром Лазорком під час репетицій його відомої вистави "Ягнички", та як багато років спілкувався із головним балетмейстером Анатолієм Бєдичевим. Театр неодноразово надавав своє приміщення для проведення художніх виставок, які творчо супроводжувала завліт Ірина Федорова. І зараз на Новій сцені можна побачити виставку робіт художника.

А вже у старшому віці, працюючи безпосередньо в стінах театру над ляльками, художник відкрив для себе дивовижне місце емоційного відпочинку.

"Коли я вже працював у театрі, то знайшов несподіване "місце сили". В теплу пору року, починаючи з квітня, в обідню перерву можна було з бутафорського цеху виходити на дах танцювального залу. Я брав шматок пінопласту (у бутафорському цеху цього добра було достатньо), філіжанку кави і медитував. Ідеальне місце: і церкву видно, і костел, і пам’ятник-літак. Навіть клуби диму з заводських труб працювали на образ "Центр циклону" Джона Ліллі. До речі, металургійний завод завжди був присутній як background, як тихий музичний супровід в усіх моїх дитячих спогадах. Йому я теж присвятив картину "Психея перед вратами Аїду" — міфологічний образ душі (астрального тіла) перед переходом в інший вимір (який не завжди дружній до непроханих гостей)".

Особливе місце в серці митця посідає і Мала сцена театру (колишній Інженерний клуб, де довгий час був розташований музей ДМК), де нині працює Ляльковий театр.

"З цією будівлею у мене теж пов’язані приємні дитячі спогади. Ще до того, як там відкрився Музей ДМК, у приміщенні працював Будинок піонерів із великою кількістю гуртків. Чим я там тільки не займався: тренувався в акробатичній секції, вчився грати на гітарі, малював, цілувався з однокласницею. Коли я у 2023 році побачив відбудований і відреставрований колишній музей ДМК, це була ще одна пляшка "Ризького бальзаму" на душу архітектора. Дякую всім причетним і співчуваючим!".

Сьогодні, дивлячись на насичені, філософські роботи Сергія Бабіча, ми бачимо Кам’янське крізь призму цього чистого дитячого захоплення. Його графічні лінії тримають у собі архітектурну строгість випускника інженерного інституту та водночас — трепет душі хлопчика, який колись щодня ходив повз величні шпилі та куполи, закохуючись у красу цього світу.

Вітаємо майстра з прийдешнім днем народження та бажаємо йому міцного здоров’я, натхнення і нових творчих обріїв!