Героїзм — це поняття відносне. Костянтин Родін не штурмував ворожі позиції, не "палив" бронетехніку й не збивав російські гелікоптери. Він просто одразу після початку повномасштабної війни пішов захищати країну і робив це як міг: у люті морози чергував на блокпостах, копав окопи, вантажив міни, прокладав зв’язок, слухав ворожі перемовини… Але саме без цієї, можливо, непомітної, проте такої необхідної роботи не може існувати та ефективно функціонувати великий армійський механізм.

До 24 лютого 2022 року Костянтин працював освітлювачем у Театрі ім. Лесі Українки Кам’янського. А у віці 55 років без вагань долучився до нашого місцевого батальйону ТрО і пройшов дорогами 108-ї окремої Кодацької бригади територіальної оборони на Донецькому та Запорізькому напрямках.

Тепер, після отриманої травми та хвороби, чоловік повернувся до рідного театру. Повернувся з купою сумнівів, але до рідного колективу, який зустрів свого колегу-героя з відкритими обіймами.

"Приймайте на війну, що у вас тут взагалі?"

Ранок 24 лютого 2022 року для Костянтина почався без зайвих роздумів чи вагань. Зібрався за лічені хвилини, згадує з посмішкою:

"Я о пів на шосту ранку, як тіотке все почалося, кинув кусок сала, кусок хліба в рюкзак, взв баклажку компоту — і в військкомат. Йду по вулиці: темно, сніг мете, на душі паскудно. Думаю, зараз прийду, а там очередина, всі ж на війну хочуть! Підходжу, а біля військкомату порожньо, нікого немає, пусто. Постукав у двері, відкриває заспаний черговий. Кажу: “Приймайте на війну, що у вас тут взагалі відбувається?”. А він мені: “Та йди на базу батальйону ТрО, там зараз всіх записують”. Ну я й пішов".

А біля будівлі, де розміщувався місцевий батальйон ТрО, життя зранку 24 лютого вирувало на повну. На подвір’ї та в чергах до стройової частини стояло повно людей. Окрім того, автобусами привозили добровольців з Верхньодніпровського та Жовтоводського військкоматів. Їх пропускали без черги, тож до стройової частини Костянтин потрапив уже після обіду. Сама стройова частина зустріла вибитими вікнами, протягами та завішеними ковдрами дверима. На вулиці мороз, а всередині будівлі — ще холодніше, добровольці сиділи й лежали просто на підлозі.

Костянтин згадує, що збирався на фронт ще у 2014 році, навіть купив в інтернеті камуфляжний "піксель" за 600 гривень, але тоді доєднатися до лав захисників завадив серцевий напад — війна відклалася. Цього разу його вже ніщо не могло зупинити. Проте військовий одяг залишився на дачі, і цього разу на війну йому довелося йти в цивільному. Близько першої години дня він нарешті потрапив до кабінету: "Подивилися документи, питають: “Срочку служив?”. Відповідаю, що так, був зв’язківцем. Мене і записали радіотелефоністом у мінометну батарею і одразу кажуть: “Іди, отримай зброю”".

Костянтин згадує, що патрони отримували пачками і тут же на підвіконнях чи навколішках забивали магазини. Багато хлопців, які цього дня прийшли, щоб захищати країну, взагалі не служили й уперше тримали зброю в руках. Костянтин підказував, як поводитись із боєприпасами та автоматом. А далі команда "Ставай у стрій!", шикування на подвір’ї і перша машина на блокпост.

Замерзлі черевики, окопи під ППО та позивний "Артист"

Перші п’ять діб на блокпосту посеред дороги між двома підземними переходами перетворилися на суцільне випробування холодом. Бійці у своєму одязі, в якому прийшли записуватись до територіальної оборони, постійно чергували змінами по 5–7 чоловік, щоб перекривати обидва боки траси. Цивільне взуття швидко промокало:

"Годинами стоїш на ногах, сніг розтає, черевики промокають, а вночі замерзають у кістку. Така була паскудна погода, то дощ, то сніг… Грілися біля двосотлітрових бочок, які волонтери привезли. Дрова палили постійно — обличчя у всіх були чорні від кіптяви. Був там невеликий будинок, стояла буржуйка, але місця всім не вистачало. Хто перший встиг — той сушиться і спить. Спали буквально на колінах: ось так розкладушка стояла, ти спиш, а на твоїх колінах ще хтось спить. Що дивно, але незважаючи на такі умови, ми навіть не хворіли, хоча я думав, що всі зляжемо через пару днів".

На п’яту добу оголосили підвищену бойову готовність: надійшла інформація, що під Новомосковськом ворожа ДРГ захопила машину швидкої допомоги й пересувається на ній. Наказали з особливою ретельністю перевіряти поліцейські авто та "швидкі". На щастя, інформація не підтвердилась і до прямого зіткнення з ворожими диверсантами тоді не дійшло.

Саме на блокпосту Костянтин отримав свій армійський позивний, який наче зв’язав його з минулим життям:

"Командир взводу каже: “Так хлопці, нам потрібно якісь позивні придумати один для одного. Давайте візьмемо собі позивні за датами народження. Я народився в січні — буду “Січень” і так далі”. Але виявилось, що у березні у нас народилося двоє: я і ще один хлопець. Двох “Березнів” бути не може. Тоді командир питає мене: “А де ти працював до війни?”. Кажу: “В театрі”. Він і каже: “Артистом будеш!”. Я йому: “Стоп, я ж не артист, я працюю освітлювачем”. Але все одно мене стали називати Артистом".

До початку квітня батальйон чергував у місті, копав окопи на Криничанській розв’язці. Потім кількох людей, серед яких був Костянтин, направили на посилення частини ППО, яка розміщувалась в нашому районі. Завдання новоприбулим бійцям поставили специфічне. Командир частини підозрював, що вночі над розташуванням підрозділу літає розвідувальний дрон російських диверсантів. Саме його Костянтину і його товаришам потрібно було виявити і знешкодити. На третю ніч апарат засікли. Його намагалися збити, але безпілотник маневрував і вирішив за краще зникнути з поля зору бійців. Згодом з’ясували: квадрокоптер запускала місцева охорона з птахоферми, що розташовувалась неподалік. Її охоронці "скинулися" на техніку, щоб перевіряти периметр з повітря замість того, щоб обходити його пішки.

У квітні 2022 року підрозділ вирушив на Донеччину. Через поважний вік Костянтина не залучали до прямих бойових дій. Працював здебільшого на забезпеченні мінометників боєприпасами: поки міномети вогнем прикривали піхоту під час перших важких штурмів, чоловік під обстрілами вантажив та доставляв міни. Лише в серпні 2022 року йому нарешті дали роботу за прямою спеціальністю — перевели до взводу зв’язку.

Котушки по ріллі та "люстри" у небі: як прокладався зв’язок на фронті

Переведення у взвод зв’язку додало колосальної відповідальності. Зв’язок на передовій — це не просто рації, це цілий складний комплекс: радіолінії, інтернет і дротові лінії. Останні — найнадійніші, але й найважчі у забезпеченні. Командування зазвичай вимагало, щоб радіозв’язок дублювався дротовим на випадок, якщо рацію "заглушать". "Я казав командиру, що це той варіант, який працюватиме, але натаскаємося ми добряче. Постійно йшли обстріли, дроти рве снарядами, ми просто не будемо встигати їх латати. Воно так у підсумку й вийшло, лінії довго не трималися, все перебивалося й закопувалося в землю. Але спочатку ми ці котушки з дротом тягали".

Прокладання кабелю тільки здається доволі нескладним завданням, але часто доводилось робити це під ворожими обстрілами та в екстремальних умовах:

"Добре запам’ятав один випадок. Ніч тоді була найтемніша, суцільна темрява, ні зірок, ні місяця на небі взагалі не було. Приладів нічного бачення у нас тоді ще не було. Хоч око виколи. Але йти треба. Нам дали провідника, але ми його в тій темряві майже одразу загубили. Ліхтариком світити категорично не можна. Йдемо фактично навпомацки. Нам показали позиції на карті, але на місцевості без навігаторів знайти бліндаж, від якого тягнути, і той, до якого підключати — це була ще та задача. Інтернетом та смартфонами користуватися суворо забороняли, бо по сигналу мобільного миттєво прилітав снаряд".

Тягнути важкі котушки бійцям доводилося по замерзлій ріллі. Крім того, на кожному було повне спорядження, бронежилет, зброя, боєкомплект, телефони. Один із бійців упав, сильно травмував ногу. Товаришам далі довелося тягти на собі і його, і котушки, і автомати. Костянтин згадує, що в одного з побратимів від страху та темряви почалася паніка й галюцинації: здавалося, що навколо вже стоять окупанти. Він кинувся бігти в темряву, ледве наздогнали й витягли. Розуміючи, що за дистанцією і часом уже пропустили всі орієнтири й могли зайти на ворожі позиції, зв’язківці у суцільній темряві поверталися назад по власному прокладеному дроту.

"Тоді у ворога ще не було такої кількості нічних дронів, як зараз. Вони запускали з мінометів так звані “люстри” — освітлювальні міни на парашутах. Така штука висить у небі хвилину-півтори й заливає все навколо яскравим білим світлом, наче вдень. Щойно чуєш “бабах” і бачиш світло — головне не дихати й не ворушитися. Замри, де лежиш на тій ріллі, бо ворог пильнує. Щойно згасла — підриваєшся й біжиш до наступного місця, поки міномети не почали крити".

Задача тієї нічі лишилася невиконаною, а попереду були сотні інших ночей, коли щодня доводилося виходити на лінію, шукати розірвані вибухами кінці дротів і зв’язувати їх докупи під вогнем.

Костянтин згадує, що роботи у зв’язківців було багато: окрім прокладання дротяного зв’язку доводилося лазити по деревах, встановлювати антени, ремонтувати обладнання, "прошивати" рації (прошивка (програмування) рацій — це процес налаштування частот, субтонів (CTCSS/DCS), потужності та інших параметрів через спеціальний софт — прим. редакції). Прошивку змінювали регулярно через певні проміжки часу з міркувань безпеки: збирали всі апарати підрозділу, підключали шнурами до комп’ютера й міняли коди ефіру.

Радіорозвідка: голоси ворогів та ніч контрнасту

У грудні 2022 року підрозділ перемістився на Запорізький напрямок. Там Костянтин Родін пересів за іншу, надважливу техніку — його залучили до радіоперехоплення. Це класична радіорозвідка. За допомогою спеціальної апаратури, яку допомогли дістати й налагодити через цивільні підприємства, зв’язківці сканували ефір, перехоплювали переговори окупантів.

Принцип роботи був рутинним, але вимагав колосальної концентрації: сканер автоматично прочісує смугу частот; щойно на якійсь частоті фіксується голос чи шум — апарат зупиняється. Костянтин слухав перемовини ворога та відсіював з усього масиву інформації те, що було дійсно важливим:

"Я їх уже по голосах знав, по іменах, по позивних. Сидиш, слухаєш їх переговори. Та інформація, яку я вважав важливою, негайно копіювалася, ставилася на запис і передавалася на КСП (командно-спостережний пункт) для аналізу розвідці батальйону. Це дозволяло розуміти плани ворога, фіксувати переміщення їхніх сил чи підготовку обстрілів".

Попри уявну простоту цієї роботи, вона була надзвичайно важливою і відповідальною. Костянтин згадує, як одного разу почув, що росіяни помітили з безпілотника групу українських саперів, які мінували ділянку оборони. По них уже готувався мінометний удар. Костянтин знав, що тут не може бути бійців його підрозділу, проте це могли "працювати" сусіди. Оперативно доповів у штаб. У штабі зв’язалися з суміжними підрозділами, вчасно попередили сусідів, і бійців встигли вивезти за кілька хвилин до удару.

Іншого разу з переговорів ворога Костянтин дізнався, що до них з перевіркою повинен завітати російський генерал. З цього приводу у російському полку було заплановано урочистості з шикуванням. Завдяки переданій інформації українські артилеристи ефективно "відпрацювали" по окупантах. На жаль, російський генерал затримався і завдяки цьому вцілів.

Найстрашнішою та найважливішою для Костянтина стала ніч початку масштабного контрнасту у 2023 році. Чоловік на той час був на своєму спостережному пункті, який був розташований впритул до ворожих позицій. Близько першої години ночі почалася шалена канонада. До цього два тижні повз хату, де базувалися зв’язківці, йшли безкінечні колони: БТРи, танки, БМП із жовто-блакитними прапорами, завантажені піхотою. А тієї ночі все рушило вперед.

"Гуркіт стояв неймовірний до самого ранку. Стріляло все: арта, міномети. Я сидів на "прослушці" ефіру. Все тряслося, земля зі стелі сипалася, колоди на бліндажі ворушилися. Я думав: хоч би мене тут із землею не змішало, бо наш пункт перехоплення знаходився майже впритул до переднього краю. Якщо у звичайний день у мене на зв’язку був один-два абоненти (комбат чи черговий КСП), то тієї ночі їх було близько дванадцяти! До розсилки підключилися багато вищих офіцерів".

Зв’язківці фіксували кожне слово противника. Проте ефективність українського потужного артилерійського удару на цій ділянці виявилась незначною. Костянтин згадує, як зранку ворожі підрозділи підбивали підсумки нічного пекла:

"Слухаю їхні підсумки — передають про двох “двохсотих” і трьох “трьохсотих”. Я був у шоці. Думав, там від їхніх позицій каменя на камені не лишилося після нашої артилерії, а виявилося, що одного просто присипало в бліндажі, відкопали. Решта поховалися в свої нори. Вони ж там більше року стояли на одному місці, окопувалися, набудували комунікацій під землею на 20 метрів углиб. Тому наша арта працювала, а вони сиділи під землею і чекали".

Повернення на рідну сцену

Війна безжально руйнує здоров’я. Перший серйозний дзвіночок стався на пункті радіоперехоплення — серцевий напад. Лікарі у батальйоні діагностували у чоловіка гіпертонічний криз і запропонували пройти обстеження у кардіолога. Та Костянтин просто попросив дати йому пігулок, відлежався й повернувся до роботи. Проте у безпосередній близькості до ворога він уже не працював — командування побоювалося, що у разі повторного нападу під обстрілами його просто не зможуть евакуювати.

Подальшу службу "Артист" продовжив на КСП, де забезпечував безперебійну роботу різних видів зв’язку та відповідав за роботу системи "Віраж-ППО", яка призначена для збору, обробки, аналізу та відображення інформації про повітряну і надводну обстановку: "Я стежив за нашою ділянкою фронту. Якщо бачив, що в районі наших позицій літає якась ворожа апаратура, негайно виходив по рації на хлопців у бліндажах: “Пацани, ховайтеся, над вами кружляє російська пташка, зараз може прилетіти”".

Фатальною для Костянтина стала травма хребта. Під час чергового раптового обстрілу, коли довелося швидко ховатися, Костянтин стрибнув в окоп і невдало впав із висоти спиною на настелені дошки. Далі були тривале лікування та звільнення з армії через інвалідність.

Зараз Костянтин уже в Кам’янському. Оформлення військової інвалідності та пенсії — процес довгий і бюрократичний, паперові запити до частини про фінансове забезпечення за останні роки можуть розглядатися місяцями. Тому після деяких вагань чоловік вирішив повернутися до рідного Театру ім. Лесі Українки.

"Колектив радо зустрів, казали: “Повертайся, ми тебе чекаємо!”. Настрій піднявся. Але вже в перший тиждень на роботі я відчув, що я вже не той, що був до війни. Хвора спина не дає бігати так, як раніше. А в театрі додалася ще одна сцена — в приміщенні музею. Раніше я міг спокійно пробігтися туди й назад пішки, щоб встигнути з однієї вистави на іншу, а зараз доводиться йти повільно. Плюс за роки моєї відсутності техніка змінилася, пульти освітлення інші, треба вчитися заново на цьому працювати…"

Чоловіка інколи ятрять сумніви: без нього в театрі якось справлялися всі ці роки, а він тепер не може працювати на повну силу. Можливо, думає чоловік, він займає чиєсь місце, яке мав би посісти молодий спеціаліст.

Такі самі сумніви, зізнається Костянтин, колись приходили до нього і раніше, ще на початку війни, коли він дивився в очі зовсім молодим хлопцям, яким відмовляли у військкоматі через брак військового досвіду або відсутність вільних вакансій (а таке дійсно було на початку війни). Тоді він думав, що вони і молодші, і здоровіші за нього, і, можливо, він не по праву займає чиєсь місце.

Але і тоді, на передовій Запоріжжя, і зараз, за пультом театрального освітлення в Кам’янському, робота Костянтина Родіна є незамінною. Бо великі перемоги — і на полі бою, і на сцені театру — складаються з праці людей, які чесно, тихо й до кінця виконують свій обов’язок.