Сьогодні розповімо про командира відділення стрілецького взводу Валерія із позивним «Шапа». Кам’янчанин проходить службу в лавах Національної гвардії України з 17 березня 2022 року.

До повномасштабного вторгнення Валерій мав мирне життя і не менш мирну роботу, але успішний супротив ворогу на Харківщині, а потім – бої під Великою Новосілкою та в лісах поблизу Кремінної доводять, що гвардієць кардинально змінив життя недаремно. Про вплив війни на світогляд, подолання страхів, військову дружбу, а також підтримку найдорожчих жінок – мами, донечки та коханої, які тільки посилюють віру в Перемогу, далі в черговому матеріалі «Монологи війни».

Представтеся, розкажіть трішки про себе, де народилися, де навчалися?

Народився у місті Кам’янське, Дніпропетровської області, тут виріс, тут проживає моя родина, тут навчався і працював. Після школи навчався у Вищому професійному училищі №22 на електрогазозварника, так потім і пішов за цію спеціальністю працювати. Строкову службу проходив одразу по закінченню училища. Це також був особисто мій вибір, не чекав, поки прийде повістка, у мене батько, дід, усі проходили службу. Пам’ятаю, прийшов до військомату, дали направлення на проходження комісії, а потім направили до Державної спеціальної служби транспорту в Чернігові. Там я проходив строкову службу, пройшов навчання на командира відділення та отримав перше військове звання – молодший сержант.

Коли почали проходити військову службу? Чому обрали саме службу в Національній гвардії України?

На початку повномасштабної війни одразу було бажання іти до військомату проходити службу, але потім виникло вагання іти до формування ТРО чи, може, почекати і ставати на захист безпосередньо міста Кам’янського, де знаходиться моя родина. Тому десь пару днів по блокпостах їздили, допомагали хлопцям, а далі спонтанно пішли у військомат із друзями 17 березня 2022 року. Усіх мобілізованих спочатку відправляли у центр підготовки. Як ходили чутки, у перший день на передову відправляють, але не було такого. Незважаючи на вторгнення, у нас був час, щоб підготуватися. Отримали зброю, була вогнева підготовка, викладали базу, а все інше, зрозуміло, практикується на полі бою. Потім уже я потрапив до одного з підрозділів Національної гвардії України.

Що можете розповісти про захист населених пунктів? Розкажіть трішки про той час: ситуації, з якими стикалися, підтримку побратимів, моменти, які додавали сили?

Спочатку був в’їзд до Харкова – селище Пісочин. Це була зона бойових дій, блокпости, люди, переселенці, всі тікали від жаху. До наших обов’язків входив огляд, перевірка документів, також проводилася фільтрація, щоб не заїздили зайві. Там вперше почули звуки артилерії, десь на відстані, хтось із цивільних був навідником. Після цього був перший бойовий досвід – ротація у село Велика Новосілка. Ми туди їхали змінювати хлопців, які вже зайняли позиції, і наше завдання було обороняти закріплені позиції та не здійснити прориву ворога, також ми були у вогневій підтримці в гвардійців та військових Збройних сил України. Окупанти атакували РСЗВ, «Градами», «Смерчами», танки виїздили, САУ, були випадки, що відстань до ворога складала 700-800. До моїх обов’язків входило чергування на спостережному пункті, кожна зміна уважно слідкувала, щоб не було прориву.

Посаду мені дали згідно штату, був записаний помічником гранатометника, але вивчав як стріляє і РПГ-7, тому що неважливо, хто ти за посадою, коли доведеться, потрібно вміти стріляти з усього. Пару чоловік у нашому підрозділі були, які з 2014-2015 року воювали, але більшість була мобілізована не за повісткою, а всі добровільно прийшли. Були ті, хто у резерві перебував, їх також мобілізували. У контрактників підготовка була непогана, вони добре володіли військовою справою. Рятувало те, що ми один одного підтримували, дізналися, де хто, зв’язалися із хлопцями із сусідньої бригади, обнадіювало, що не одна наша бригада стоїть поруч із ворогом.

Тоді наш підрозділ впорався зі своїм завданням, ми пробули місяць, може й здається, що мало, але тоді я дійсно зрозумів, кому цивільні вдячні, коли вони вдома, а ми там знаходимося у таких умовах. Після виїзду з Новосілки у нас почалося навчання із досвідченими інструкторами. Цікаві були завдання і з маскування, і з тактики. У нас пару місяців було багато гарних занять. Останній бойовий виїзд був 22 січня. Так спонтанно все вийшло, з підрозділу обрали вибірково. Треба було їхати в посилення до батальйону оперативного призначення. Ми розраховували на одне, оскільки був бойовий досвід в одних місцях, там, де також була артилерія, все вибухало, ДРГ працювало, але до такого не були готові. Це був Лиманський напрямок, Серебрянське лісництво, там, де й по цей день бої точаться, під Кремінною. Якщо раніше перебували в населених пунктах, то тепер довкола був ліс, ніякої цивілізації, і навіть якщо в тебе є РПГ, ти з нього зробиш постріл посеред себе у дерево. Було також складно, бо довкола був не ґрунт, а пісок, ті ж бліндажі, здається, викопуєш у повний зріст, пару прильотів, воно все обвалюється і заново починаєш копати. Бої були 24 на 7, працював міномет, працювала авіація. Не стихало з їхнього боку, поливали чим тільки можна було, але ми успішно утримували зайняті рубежі від ворога. У нас був пункт постійної дислокації за декілька кілометрів у більш-менш безпечній зоні. На позицію їжу та воду береш для себе сам із розрахунком на 3-5 днів. Але потрібно пам’ятати, що до позиції ще треба дійти, тож із їжею краще не переборщити. Головне, щоб вистачало боєкомплекту, бо можеш вийти на 3 дні, а може щось піти не так і тебе ще на добу чи дві залишають. Із їжею можна пару днів перетерпіти, тому що стресова ситуація, а от вода дуже потрібна, бо пити завжди хочеться. Взимку легше, коли все замерзає, лід топиш. До речі, під час мого першого виходу на позицію був мінометний обстріл. Тільки окопалися, зайняли позиції, і з самого ранку почав над нами працювати дрон, тож наше завдання було сидіти в окопах, щоб нікого не затрьохсотило. Були також люди, які спостерігали, щоб за цими обстрілами не пішла піхота, щоб не було прориву.

Чи маєте бойову травму?

Отримав мінно-вибухову травму – контузія легкої форми. Спочатку була нудота, дзвін у вухах, як після струсу мозку. Далі було відновлення, ще під час ротації відправили мене в Лиман і виписали лікування.

Чи є у Вас нагороди за службу?

Нагороду отримав по прибуттю із ротації, пройшло декілька місяців, і мені вручив її мій командир роти. Пам’ятна відзнака міського голови Андрія Білоусова – «Захисник України». Це, звісно, приємно, але, напевно, нагороди більше зароблені для рідних – мами, дівчини, щоб вони пишалися.

Хто був Вашою основною підтримкою, коли перебували на фронті?

Підтримкою для мене були мама, дівчина, друзі, зокрема колишній начальник, він став мені наче старший брат. Але у першу чергу дівчина, тому що я міг їй розповісти все, навіть що отримав травму. Надихала також донечка.

Можливо, мали при собі якийсь атрибут, який завжди був із Вами і додавав духовних сил – хрестик, ікона, фото?

Атрибути, що на мені були – хрестик, що подарувала мені мати на День народження, старий я загубив. На позиціях по двадцять разів Богу молишся, значить, воно дійсно працює. Коли був мобілізований, хрестик забувся вдома, тоді мій колишній начальник Олексій з Кам’янського мені привозив у Харків, зрозумів: мені так спокійніше буде. Також браслет мені дуже близька людина подарувала із замовляннями, я, звісно, не дуже в такі речі вірю, але, тим не менш, він завжди зі мною.

Яким є зараз Ваше життя після пережитого? Як змінилися Ви внутрішньо?

Сьогодні я командир відділення стрілецького взводу. Ми займаємося охороною важливих об’єктів. У моєму підпорядкуванні до 20 чоловік особового складу, коли заступаю старшим варти та відповідальним по об’єкту. Ловив себе на думці, що в умовах війни починаєш особливо цінувати життя. Більше почав спілкуватися із родиною та цінувати час, проведений разом, уже й свою родину хочеться. Окрім того, дійшов висновку, що дуже звикати до людей – це погана річ, тому що потім з ними складно розлучатися. Є в мене побратими, товаришуємо, але всім серцем намагаюся не прив’язуватися до людей.

Основний посил від Вас як від військового: чому варто ставати до лав Національної гвардії України?

На початку війни думав, зараз посиджу в Кам’янському, а прийдуть до мене в місто, буду захищати своїх батьків, дівчину, доньку, але воно так не працює. Треба зараз це робити, щоб ворог сюди не підступав. Треба звільняти наші території, а не чекати, щоб ворог прийшов додому. На територіях Донецької та Луганської областей також наші люди – жінки, діти, старенькі. Обов’язок чоловіка – захищати, а військового – тим більше. Війна ще не закінчилася, тому ставайте на захист своєї Батьківщини.

Головне життєве правило?

Надіятися на добре, але бути готовим до чогось поганого, а головне – не розчаровуватися, навіть якщо сталися неприємності.

Про що мрієте? Можливо, щось пообіцяли собі зробити після того, як настане перемога?

Дуже хочеться родину будувати. Пообіцяв собі, якщо повернуся живим, зроблю коханій Насті пропозицію, що його тягнути, живемо один раз. Машина, квартира – справа наживна, а головне – бути живим, щоб із рідними все було добре. Взагалі хочеться дочекатися перемоги. Перемога обов’язково буде за нами. Слава Україні!