Героїнею 9-того випуску проєкту «Почати з нуля» стала Олександра Кириленко. Попри втрату дому і переїзд із Олешок Херсонської області, жінка стала керівницею Кам’янського хабу громадської організації «ВПО України». Як змінилося життя Олександри після повномасштабного вторгнення, дізнаєтеся у мотивуючій розмові.

Окупація рідного містечка та рішення про від’їзд

Херсонщина: тепла, тиха, огорнута морем, лиманами, безмежжям таврійських степів, вигрітими на сонці баштанами, виноградом і томатами, саме такою ми її собі уявляли до великої війни. Тоді як місцеві просто жили, любили, народжували, зростали, мріяли у цій українській оазі. Як і наша героїня із маленького містечка Олешки, яке славиться далеко за межами України своїми заповідними Олешківськими пісками. Не дивно, що й професію Олександра Кириленко обрала собі сонячну – технолог виноробства, але на момент повномасштабного вторгнення перебувала у декретній відпустці з восьмимісячним сином. Доля Олешок трагічна і зрозуміла водночас, адже містечко – перше після пункту пропуску Каланчак, тому передчуття окупації на ранок 24 лютого було неминучим.

«О третій ночі почала їхати техніка, я не одразу зрозуміла, що це російська. Я була впевнена, що це наша техніка, і десь о пів на шосту почали обстрілювати – ракети, снаряди. Біля нашого будинку впав снаряд недалеко. Батько спав, але потім прокинувся, також прокинувся мій синочок Ярославчик».

Найперше за кого почала думати Олександра – це син. Тож із восьмої ранку вже почала бігати аптеками в пошуках дитячої суміші, ліків та продуктів.

«Перші три дні мене турбувало тільки запастися, щоб ми могли сидіти і не виходити. У нас квартира на п’ятому поверсі, тож було страшно бачити як горів Херсон».

19 березня, коли окупанти оселилися у місцевому гуртожитку, Олександра прийняла рішення про від’їзд із міста. Переїздити вирішила одразу до Кам’янського. Саме тут жінка раніше працювала, зустріла кохання та народила сина, але життєві обставини змусили повернутися до Олешок.

«У нас було тільки 3 блокпости, на третьому нас зупинили військові ДНР, оглянули. Дитині я дала заспокійливе, щоб він спав, але вони почали лізти до дитини, а в мені тоді прокинувся материнський інстинкт, я почала захищати свою дитину. Трохи була у нас бійка з військовими ДНР, тож допоки вони отамлювалися від мого нахабства, ми швидко сіли в машину та приїхали в Кам’янське».  

 

Життя з нової сторінки та робота в ГО «ВПО України»

Знайомство з місцем її сьогоднішньої роботи було спонтанним. Олександра зізнається, з перших днів намагалася забезпечувати родину найнеобхіднішим. Одного разу, від тоді ще благодійного фонду «За Луганщину», вона отримала дитяче харчування. З січня 2023 року фонд трансформувався у ГО «ВПО України», а Олександра відчувала, через людяність та простоту волонтерів, буде з ними співпрацювати у майбутньому

«У нас була така чудова жінка Галина Маринова. Їй велике дякую, що на початку змогла побудувати те, що ми маємо наразі. Засновники – це три народних депутати України – Максим Ткаченко, Руслан Горбенко і Сергій Козир. Наш безпосередній куратор Андрій Юзвенко надає всіляку підтримку. Не можна оминути увагою й сприяння міської влади в діяльності нашої громадської організації, зокрема велика вдячність міському голові Андрію Білоусову та Світлані Колісніченко, вона, наче мати, завжди прийме та вислухає».

Адаптуватися і почати нову життєву сторінку допомогли любов до сина, який є сенсом життя, а також бажання допомагати людям. Перші спроби такої допомоги почалися ще в рідній Херсонщині, де жінка допомагала безхатнім тваринам та сприяла пошуку коштів на дороговартісні ліки для діток, але на повну силу займатися волонтерською діяльністю Олександра почала в квітні 2023 року, коли її запросили стати медійницею Кам’янського хабу громадської організації «ВПО України».

«Трималася тільки за рахунок того, що я залишилася живою, я виїхала майже без проблем, щоб реалізувати те, що в мене краще всього виходить. «ВПО України» – це те, що надає мені сили, настрій, надає крила і дає можливість допомагати людям максимально, наскільки це тільки можливо».

Виклики долі, які зробили сильнішою

Під час розмови, не стримуючи сліз, Олександра розповіла про трагедію з прориву Каховської ГЕС. Тоді велика вода, руками окупантів, наробила багато горя на Херсонщині, а трапилася катастрофа саме у день її призначення керівницею Кам’янського хабу – 6 червня 2023 року.

«Я зателефонувала батьку і попри те, що в нього був дуже поганий старий телефон, я чула як іде вода. Велика вода, велика сила, яка просто знесла пів області. Там загинуло дуже багато тварин, людей. Це просто жах і страшніше ніж бомбардування і все інше, коли ти розумієш, що це стихія і ти від неї не втечеш».

Від сліз переходимо до найбільшої радості, відради і беззаперечної любові Олександри – синочка Ярослава, якому 7 червня виповниться 3 роки. У хлопчика виявили розлад аутистичного спектру, але його мама не замовчує проблему, а навпаки говорить про неї, бо чим раніше буде встановлено діагноз, тим легше дитині буде адаптуватися у соціумі.

«Ярославчик у мене дуже чарівний хлопчик. Спочатку, коли ми сюди переїхали, він добував разом зі мною гуманітарну допомогу, ми були нерозлучні. Мені дуже подобається із ним ходити, грати і просто навіть іти по вулиці. Я кайфую від того, що стала матір’ю».   

Олександра Кириленко переконана, не дитину з особливостями розвитку треба пристосовувати до життя, а дорослим пристосовуватися до дитини, наше суспільство треба навчити сприймати інклюзію. Вона з представницями ГО «Дівчата» робить кроки у цьому напрямку та навіть запустила власний проєкт.

«Ми отримали грант від «Всеукраїнської освітньої платформи» на реалізацію освітнього проєкту «Дитинство з РАС» – з розладом аутистичного спектру. Дуже дякую Андрію Юзвенку, що допоміг встановити діагноз моїй дитині. Тому що, коли я кинулася за допомогою, виявилося, що в Дніпропетровській області до трьох років такий діагноз не встановлюють. Його встановлюють тільки в Києві, а там жахливі черги».

Зміни в характері, ностальгія за домом та життєве правило

Олександра поділилася, що за більше ніж 2 роки великої війни стала сильнішою, незалежнішою та жорсткішою, зрозумівши, що про оточуючі проблеми треба говорити, але в той же час чутливішою до горя.

«Я дуже емпатична, наразі не підпускаю ніякі новини, я їх просто пролистую. Десь Патрончика побачила чи дитинку, тоді читаю, а все інше я вже не можу».

Жінка часто ностальгує за до військовими Олешками, але повернутися в рідне серцю місто неготова, бо тисячі українських хлопців там поклали своє життя. Також Олександра не втрачає надію ексгумувати тіло своєї матері, яку поховали в Олешках у 2019 році.

«Я вже не зможу просто жити там і розуміти скільки болю витримала ця земля. І я вже звикла до Кам’янського, я вже його полюбила. Приїздити як у музей, якщо залишиться мій дім, але не більше».

Олександра Кириленко закликає всіх, а особливо переселенців – не ставити життя на паузу, роблячи реальні кроки до здійснення мрій. Її мрія, щоб у представників міської влади все вийшло з будівництвом будинку на 56 квартир на Лівому березі Кам’янського для внутрішньо переміщених осіб. А особисті мрії, вона, завдяки своєму вольовому характеру, вже реалізовує.

«Ми не повинні ставити життя на паузу, а продовжувати реалізовувати своє життя там, де ми є. Опановувати нову спеціальність. Я мріяла бути медиком, наразі отримую цю спеціальність у Бахмутському медичному коледжі, буду фельдшером. Планую отримати спеціальність психолога на базі своєї вищої освіти бакалавра. Хочу звернутися до Центру зайнятості за отриманням ваучера на те, щоб отримати спеціальність психолога».  

Життєве правило в Олександри таке ж сильне як і її особистість.

«Якщо я йду і бачу двері, я їх відчиняю, якщо вони не відчиняються, намагаюся знайти інші двері». Немає інших дверей, зносимо ті, які є, а що ж робити».

Для нашої героїні немає перешкод у плані комунікації. Каже, завжди можна домовитися, для цього в нас є уміння мислити і говорити. Головне – бути чесними, чемними і вміти звертатися до людей з повагою.