Міська інформаційна служба продовжує цикл матеріалів «Вулицями Героїв». У них розповідаємо про вулиці, перейменовані на знак пам’яті про кам’янчан, які, захищаючи Україну, віддали найцінніше. Сьогодні розповімо про вулицю Алтайську, що завдяки торжеству справедливості, здорового глузду та пам’яті сьогодні носить ім’я українського героя Євгена Мельнікова.

Сокровенним про свого сина поділився батько Володимир Іванович Мельніков. Вони так схожі обличчям і характером, групою крові та датою народження, тому й стосунки були особливо теплими, а зв’язок міцним. Та й наша розмова у кімнаті, де робив перші кроки Євген, видалася напрочуд щирою.

«Він спокійним був. У цій кімнаті син у 10 місяців почав ходити».

Володимир Іванович – затятий рибалка, тож сина долучав до цього заняття із перших років життя.

«Ще двох років Жені не було, але я його, старшого сина та племінника з ночівлею брав на риболовлю. Пам’ятаю, рюкзак великий за спиною, молодшого садовив на плечі, а старших за руки і в похід. Де ми тільки не їздили – і Орлянська, і Кам’янська дамба».

Після закінчення школи Євген вступив до професійно-технічного училища №22, де опанував спеціальність машиніста крану. Строкову службу проходив у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді Збройних сил України, де, за словами батька, отримав звання молодшого сержанта та ґрунтовну військову підготовку, зокрема у снайперській справі.

«Там, звісно, підготовка у нього була конкретна: і стрибки були з вертольоту, і марш-кидки. Євген був командиром відділення снайперів, адже стріляв доволі добре».

Після армії Євген Мельніков більше 10-ти років працював у конверторному цеху металургійного комбінату. У цьому ж цеху, тільки на розливці сталі, працював і Володимир Іванович.

«Женька на будь-якому крані міг працювати. У конвертерному цеху треба було і сталь-ківші, і шлако-чаші переставляти. Словом, за краном дуже серйозно треба працювати, адже люди під краном ходять, але він все робив на совість».

З початку повномасштабної війни, 26 лютого, Євген вже стояв на порозі військомату, вплинули на таке рішення досвід служби в десантно-штурмових військах із його одвічним «Завжди – перші!».

«З перших днів повномасштабної війни він пішов до військомату, а третього березня він вже був під Авдіївкою і почав воювати».

За словами Володимира Івановича, син загинув у ніч на перше квітня. Через п’ять місяців йому мало виповнитися 40 років.

«Вночі Євген із побратимами пішов на штурм, але вони не дійшли, бо їх градами та мінометами накрили».

Батько героя згадує – тієї весняної ночі його душу охопили жахливі передчуття.

«Я одразу відчув, що щось не те, бо мені такий сон наснився поганий. Взагалі я спокійно сплю, а то почав кричати, а тут прокинувся. Дружина Валентина запитала в мене, що трапилося. А я відповів: щось страшне сталося. Так воно і є, не стало сина…».

Володимир Мельніков дуже дякує військовим, які, незважаючи на постійні обстріли, все ж дістали тіло його сина.

«Женю хлопці тільки четвертого квітня дістали з поля бою. Тільки ліва рука його із землі виглядала. Перед ним міна вибухнула».

Батько каже: як дізнався про смерть сина, два дні проплакав, а за тиждень пішов до військомату.

«Рюкзак взяв, спідню білизну, шкарпетки і пішов до військомату. Привели мене до чергового капітана, а він запитує: «Діду, куди ти йдеш? Тобі 65 років, на тебе одягнуть бронежилет, автомат, рюкзак – це кілограмів 30-35. Ти побіжиш. Ще треба декілька чоловік, щоб тебе тягнули. Залишайся поки в місті, прийдуть вороги до міста, тоді всі підемо».

Відрада родини Мельнікових – Євгенова донечка. Поліні 15 років, вона захоплюється вивченням англійської мови і вже навіть є репетитором для учнів молодших класів. Дівчина дуже тяжко перенесла загибель батька, адже була справжньою татусевою донькою.

«Щось є в неї від Жені. Характер такий, як у нього, якщо ціль поставить і пообіцяє, вона обов’язково це зробить. Я дуже пишаюся Полінкою».

Звістку про можливість перейменування вулиці повідомила батькам Євгенова кохана Катерина. Підписи зібрали швидко: друзі, колеги, родичі, сусіди та знайомі з шаною долучилися до процесу перейменування.

«Сина немає, але ім’я та прізвище його залишилися у назві вулиці. Не кожному надана така шана – це велика пам’ять».

У кімнаті, де мешкав Євген, все залишилося без змін, тільки на стіні додався хрест із ікон, посередині – фото найдорожчого воїна. Вже більше року Володимир Іванович починає новий день із молитви та вітання: «Доброго ранку, синку»…

Батьки Євгена Мельнікова – Володимир Іванович та Валентина Іванівна, – донечка Поліна, брат, племінники, кохана, друзі, всі хто знав, любив та цінував захисника, пишаються Героєм, попри непоправну втрату. Його подвиг ніколи не відійде в минуле, а ще живим свідком завжди буде вулиця, яка обов’язково зустрічатиме кам’янчан, огорнутих радістю майбутньої Перемоги.

Долучайтеся, читайте та дивіться новини МІС ТБ на ресурсах: YouTube, Facebook, Instagram, Telegram