27 липня в Україні вшановують пам’ять жертв Скнилівської трагедії — наймасштабнішої та найжахливішої авіакатастрофи в історії світових авіашоу. 24 роки тому у сонячний суботній день свято за лічені секунди перетворилося на криваве пекло, залишивши глибокий шрам у серці кожного українця.

"Свято зі запахом крові"

Субота, 27 липня 2002 року. На військовому аеродромі "Скнилів" під Львовом зібралося близько 10 тисяч глядачів — родини з дітьми, молодь, ветерани авіації. Усі вони прийшли відзначити 60-річчя 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України. Місто чекало на цю подію: по стовпах висіли листівки, люди домовлялися зустрітися на летовищі, щоб подивитися на видовищні трюки в небі.

Фігури вищого пілотажу на винищувачі Су-27УБ виконували досвідчені пілоти першого класу — полковник Володимир Топонар та другий пілот полковник Юрій Єгоров.

Тривога виникла миттєво, коли винищувач почав виконувати маневр на небезпечно низькій висоті.

"Я зрозумів, що щось пішло не так, коли один із літаків якось дуже низько пролетів, просто над головами, — згадував очевидець Ілля Левітан. — Моя дочка, сидячи у мене на плечах, обмочилась просто мені на спину…"

За лічені секунди залізна машина зачепила дерево, потім бетонну огорожу і, перекинувшись, врізалася просто в заповнений людьми натовп. Літак точково розрізав крилом усе на своєму шляху, після чого вибухнув і спалахнув.

Пілоти встигли катапультуватися вже після зіткнення із землею та зазнали лише незначних травм. На землі ж за лічені секунди запанували суцільний хаос, паніка та невимовний біль. Трагедія забрала життя 77 людей, серед яких було 28 дітей. Офіційно потерпілими суд визнав понад пів тисячі осіб: більше ніж 350 людей отримали важкі тілесні ушкодження й каліцтва, а десятки зазнали глибоких психологічних травм на все життя.

Паніка, "зелене світло" для генералів та спогади очевидців

Перші хвилини після вибуху свідки згадують із жахом. На полі стояв нелюдський галас, крик поранених, дитячий плач і стійкий запах крові.

Іван Куц, який того дня втратив 20-річного сина Андрія та 13-річну доньку Зоряну, згодом очолив громадську організацію "Скнилівська трагедія".

"У матеріалах справи є жахливі слова — “біологічна маса”. Це те, що залишилося від наших дітей, від рідних. Це були не люди, це було криваве місиво, — розповідав Іван Куц. — Я бачив матір, яка тримала на руках дев’ятимісячну дитину. Голова дитини відкотилася вбік, як капуста, а очі були відкриті…"

Очевидці згадували й інші ганебні деталі: машини швидкої допомоги спочатку довго не пропускали на летовище, оскільки створювали "зелений коридор" для вищого командування та генеральських авто, які поспіхом залишали територію трагедії. А окремі військові прямо на полі зістригали та зривали з себе погони, побоюючись розгніваного натовпу.

Усі навколишні лікарні та морг були переповнені. Тіла та фрагменти останків звозили вантажівками, а під лікарнями годинами стояли родичі, заливаючись слізьми. Кількох загиблих так і не вдалося ідентифікувати — їх поховали в спільній могилі.

Версії, розслідування та вироки: винним себе не визнав ніхто

Вже за кілька годин після катастрофи до Львова прибули перші особи держави. Міністр оборони Володимир Шкідченко подав у відставку, проте президент Леонід Кучма її не прийняв. Натомість було звільнено з посад головнокомандувача ВПС України генерал-полковника Віктора Стрельникова та командувача 14-го авіакорпусу Сергія Оніщенка.

Слідство розглядало кілька версій: відмову техніки, помилку пілотування, проблеми в розрахунку висоти та неналежну організацію заходів безпеки.

Згодом основними причинами трагедії було названо відхилення від льотного завдання, недотримання правил безпеки та низький рівень підготовки. Пілоти, у свою чергу, вказували на те, що їхні льотні карти відрізнялися від реальної місцевості, польоти проводилися на літаку, на якому вони заздалегідь не тренувалися, а наземні служби не попередили про критичне наближення до глядачів.

Загалом до відповідальності притягнули 10 осіб (з яких чотирьох генералів згодом виправдали). Судові вироки були наступними:

• Володимир Топонар (перший пілот) — отримав 14 років ув’язнення (відбув 11 років);
• Юрій Єгоров (другий пілот) — засуджений до 8 років (вийшов через 2,5 року);
• Анатолій Третьяков (в.о. командувача 14-го авіакорпусу) — 6 років тюремного ув’язнення (у 2007 році помилуваний указом президента Ющенка);
• Юрій Яцюк (керівник польотів з землі) — 5 років ув’язнення;
• Анатолій Лукіних (начальник служби безпеки польотів) — 4 роки умовно.

Крім того, суд зобов’язав засуджених виплатити мільйонні компенсації за знищений літак Су-27. Жоден із засуджених власної провини у трагедії так і не визнав.

Після цієї катастрофи легендарну пілотажну групу "Українські соколи" було розформовано, а в Україні ввели довічну заборону на проведення цивільних авіашоу за участю бойової техніки.

Допомога та пам’ять через роки

У перші роки після трагедії родинам загиблих виплатили разові компенсації у розмірі від 10 до 100 тисяч гривень, значно менші суми отримали особи з інвалідністю.

Сьогодні Львів продовжує системно підтримувати постраждалих. За рішенням міської ради, щорічно членів сімей загиблих підтримують із місцевого бюджету. Цього року 58 осіб отримають одноразову матеріальну допомогу у розмірі 2 тис. гривень на загальну суму 116 тис. грн. Також для членів сімей загиблих діє 50% пільга на оплату житлово-комунальних послуг.

Щороку біля каплички Всіх святих українського народу, зведеної поблизу місця падіння Су-27, лунає молитва. Скнилівська трагедія залишається вічним, гірким нагадуванням про те, що ціна службової недбалості та ігнорування безпеки вимірюється найдорожчим — людськими життями.

Вічна пам’ять усім 77 загиблим у тій жахливій авіакатастрофі.