З Ганною Яшиною ми познайомилися у Центральній міській бібліотеці імені Т. Г. Шевченка. Нещодавно там відкрилася виставка «Дует», де художниця Ганна Яшина разом зі своєю мамою – ляльковою майстринею Еллою Яшиною презентували натхненні творчі роботи. Ми вирішили познайомитися ближче з краматорською художницею, яка почала нову життєву сторінку в Кам’янському.

Краматорськ – одне з найбільших міст Донецької області. Саме там народилася, зростала, працювала та проживала Ганна Яшина до 24 лютого 2022 року. Але спочатку приділимо увагу творчому життю художниці. Ганна Яшина народилася у небайдужій до мистецтва родині. Закінчила Харківське художнє училище, потім Харківський педагогічний університет імені Г. С. Сковороди. Має 28 років досвіду роботи в художній школі.

«У мене всі рідні малюючі як за маминою лінією, так і за татовою. Не видатні, але по татовій лінії у мене двоюрідний прадідусь був іконописцем. Декілька ікон у нас зберігалося його авторства. По маминій лінії, двоюрідний прадідусь був поетом і малював. У нас у сімейному архіві навіть збереглися його фотоальбом з рукописними віршами, але, на жаль, він згинув у Другій світовій війні».

Важке рішення покинути дім

День повномасштабного вторгнення закарбувався для Ганни Яшиної ранковими вибухами, страхом, панікою та не розумінням того, що відбувається навколо. Більше того, місто тривалий час було центром АТО, тож було перенасичено військовими базами. Подейкували навіть, що Краматорськ будуть брати в кільце, тож одразу прийняли рішення швидше покинути місто.

«Взяла маму із собою, у мене дача під Святогірськом. Там у мене вода в колодязі, пічка дров’яна, є якась їжа, раптом що, вижити можна. Навантажили машину всім чим треба і поїхали. Хоча потім зрозуміли, що це було безглузде наше рішення, бо хоч село і знаходиться у віддаленому місті, але за 15 км від Ізюму. Ми приїхали і спостерігали за картиною як окупанти брали Ізюм, все на горизонті у відкритому просторі було видно. Кожного дня ми чули всі вибухи, всі чорні «грибочки» над горизонтом бачили, марево. І гради через наше село стріляли, літаки літали, бомби скидували, але по селу, на щастя, не влучало».  

У селищі Студенок Ганна з мамою прожили близько місяця, але лінія фронту почала наближатися, без світла жили 2 тижні, мобільний зв’язок був дуже поганий, а потім військові підірвали греблю на Оскільському водосховищі, щоб перешкодити наступу і в один ранок, відкривши двері будинку, Ганна побачила перед собою розлиту річку Донець, тут зізнається, нерви здали, тож стали замислюватися про черговий переїзд.

«Брат вже був у Кам’янському, бо в нього по дружині тут родичі були, запитує, чого ви там сидите? Він допоміг і за 2 дні ми звідти виїхали. В останні дні у мене лінія фронту була в кілометрі від дому. Прямо кілометр-півтора через річку Донець перестрілювалися танки. Бачила і прильоти, і відповіді наших, все це з такими вибуховими хвилями, що аж підштовхувало. Потім, через деякий час, дачу взяли в окупацію, але вже звільнили, я навіть туди їздила».

Нова життєва сторінка у Кам’янському

Одразу після переїзду до Кам’янського було тяжко. Чуже місто, відсутність друзів та знайомих, на відміну від Краматорська, де у жінки було активне творче життя, робота, дача, танці. Всіляко підтримував старший брат, який часто заміняв Ганні тата. І цього разу він допоміг зняти квартиру, забезпечив найнеобхіднішим, тож мама та сестра почали поступово адаптуватися. А вже влітку Ганна чи не щодня ходила на ринок та купувала букети квітів, які потім малювала, саме це рятувало від душевної туги, але життя їй ще готувало приємні сюрпризи.

«Не знаю чи надовго я в Кам’янському, але мені тут подобається – це місто прийняло мене дуже добре, а ще я зустріла безліч прекрасних людей. Мені здається, якимось вітром мене сюди занесло і тут реалізуються мої мрії. Жахлива ситуація в країні, у мене серце болить за все, але мені відносно легко це переносити, бо мене тут добре зустрічають. Абсолютно всі люди, яких я зустрічаю дуже добрі, щирі, чуйні, мені це дуже приємно. Заступниця директорки центральної бібліотеки Тетяна Іванівна, хазяйка квартири, де ми живемо, танго-клуб до якого я ходжу і який став моєю другою родиною, де багато друзів, Художня майстерня – прекрасне, душевне місце в якому я щаслива опинитися. Мені завжди хотілося своєю творчістю приносити радість, щоб люди дивилися і душею відпочивали. Хотілося, щоб вчилися малювати, розслаблялися, наповнювалися позитивною енергією. Щоб я могла їм частину себе дати, допомогти якось реалізувати себе, розвантажитися у цей тяжкий для нас всіх час – це все можу реалізувати саме в Художній майстерні».

У Кам’янському Ганна Яшина знайшла не тільки роботу мрії, але й продовжила займатися танцями. У Краматорську жінка займалася фламенко у місцевому будинку культури, були і виступи, і яскраві костюми, готувалися до чергового конкурсу, але все зруйнувала війна.

«Коли приїхала сюди, виникла потреба у танцях. Танці – це радість, спілкування, хоч фламенко не знайшла, але знайшла аргентинське танго і знову реалізувала свою давню мрію. Я прийшла займатися рік назад, дуже влилася у цей колектив, і вже не уявляю як без них жила раніше».

Ганна Яшина учасниця більше 20 групових та 4 персональних виставок. Її роботи можна було побачити у Краматорську та Києві, Харкові та Чернівцях. Неодноразово брала участь у різноманітних пленерах, які через близькість до природи та спілкування є для художниці свіжим ковтком повітря.

«Чим нам ще розвантажуватися як не творчістю від того, що відбувається довкола. Напевно я трішки егоїстична, але розумію, що нічим допомогти не можу. Хочеться прискорити Перемогу, але я слабка жінка, можу тільки психологічно допомогти людям та їх підтримати. А щоб я могла це зробити, повинна максимально сама бути в ресурсі».

Можливість втілювати мрії

До речі, про підтримку для інших, до Художньої майстерні, де працює Ганна, часто приходять відвідувачі, які не мають хисту до малювання, трапляються серед них переселенці, у кожного своя історія, але мистецтво об’єднує і надає можливість душі звільнитися від тяжкості повсякдення.

«Так цікаво спостерігати, коли люди вперше приходять і говорять, ми не вміємо малювати, ми вперше фарби бачимо, говорю, нічого ми вам допоможемо, ви головне не бійтеся. Починають вибирати малюнок і у них виходить, буває, для початку обирають трішки складні, але ми делікатно намагаємося їм допомогти, щоб вони пішли з красивою гармонійною роботою, щоб зрозуміли, що все можливо в цьому світі. Зазвичай, відвідувачі приходять напружені, а йдуть щасливі, потім повертаються. Це дуже нас радує». 

Війна навчила Ганну Яшину жити тут і зараз. Радіти простим речам – життю, здоров’ю, ранку, тиші за вікном та улюбленій роботі. Наше головне завдання, на переконання художниці – зберегти себе в здоровому глузді, бо нас намагаються знищити, а ми повинні жити на зло всім ворогам.

«Звісно згадую дім. Чи поїду до Краматорська, надіюся, що так. Залишуся тут, можливо, мені тут також дуже подобається. Намагаюся не загадувати, а приймати життя таким, яким воно є. Сподіваюся, ми повернемо всі території, молюся, щоб Краматорськ залишився цілим і його не чекала доля Бахмуту. Намагаюся себе якось примінити на благо людям».

Ганна Яшина має мрію, яка сьогодні об’єднує всіх українців, думаю ви здогадалися. А внутрішньо переміщеним особам наша героїня бажає триматися, бути живими і здоровими, цінувати близьких та рідних, зберігати мир у душі, позитивний настрій та віру в світле майбутнє, тільки завдяки вірі, ми втілимо свої мрії.