Щороку 15 лютого, у річницю виведення військ з Афганістану, мешканці Кам’янського збираються біля пам’ятного знака воїнам-інтернаціоналістам у лівобережній частині міста. Це не просто офіційний захід, а день пам’яті про наших земляків, чию юність обпалило чуже сонце, і чиї долі назавжди стали частиною трагічної історії десятилітньої війни.

Сьогодні, коли Україна знову в огні, цей день набуває особливого значення. Ветерани тієї війни та родини загиблих приходять до меморіалу, щоб згадати бойове братерство та вшанувати тих, хто не повернувся з гірських перевалів. Для нашого міста це символ спадкоємності мужності: багато ветеранів-афганців стали на захист Украхїни після російського вторгнення – вони і сьогодні передають свій досвід молодим захисникам або допомагають армії як волонтери. Покладання квітів та хвилина мовчання біля меморіалу стали для лівобережців традицією, яка нагадує про ціну миру та незламність людського духу.

Історія, яку неможливо викреслити

Афганська війна тривала довгих десять років: з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року. Через це пекло пройшли 620 тисяч радянських військовослужбовців, і 150 тисяч із них були українцями. Додому не повернулися 2572 наших співвітчизників.

Сьогодні ставлення до тієї війни у суспільстві змінилося. Радянських військових часто називають окупантами, але важливо розуміти: тогочасна держава просто використала цих молодих людей. Вона зіграла на їхньому юнацькому романтизмі, потягу до подвигів та щирому бажанні захистити ближнього. Вони не обирали цю війну — вони виконували наказ.

Традиція, що сильніша за час

Ветерани Кам’янського не зраджують традиціям. Цього року вони знову зібралися біля пам’ятника загиблим воїнам-афганцям на лівобережжі. Чоловіки та жінки, які пройшли ту війну, прийшли з квітами та спогадами.

За офіційними промовами та покладанням квітів ховалося те, що неможливо передати протоколом: щирі обійми, міцні рукостискання та жарти, зрозумілі тільки їм одним. У ці хвилини зустрічі, серед своїх, ці літні люди ніби скидають тягар років. В їхніх очах знову з’являється той самий запал, і на мить здається, що вони знову ті молоді хлопці та дівчата, якими колись поїхали на ту далеку війну. Вони підбадьорюють один одного, згадують минуле, і в цій єдності знаходять сили триматися далі.

До вшанування долучилися мер міста Андрій Білоусов, представники місцевої влади та громадської організації "Родини загиблих Героїв захисників України". Маршрут пам’яті продовжився на міських кладовищах, де поховані воїни-афганці, та біля ліцею №20, де навчався поет-воїн Олександр Стовба.

Пам’ять у межах закону

Варто зазначити, що в умовах деколонізації та декомунізації (згідно із Законом № 3005-IX) ставлення до таких меморіалів є чітким. Український інститут національної пам’яті роз’яснює: загальна заборона не поширюється на пам’ятники воїнам-афганцям. Це вшанування пам’яті загиблих солдатів, а не пропаганда радянського режиму:

• пам’ятні знаки: не підлягають безумовному демонтажу (можливе лише усунення окремих радянських символів);
• статус: закон не скасовує шанування учасників тих подій, адже це громадяни України, які виконували наказ, а не створювали радянську ідеологію.

Від Афганістану до захисту України

На жаль, за останні роки могил на алеях слави, до яких ветерани покладають квіти, стало значно більше. Багато "афганців" Кам’янського ще з 2014 року стали на захист рідної землі, а після початку повномасштабного вторгнення ці мужні люди, попри поважний вік, знову взяли до рук зброю.

Саме тому сьогодні вшановували не лише тих, хто загинув у 80-х у чужій країні. Квіти лягли і на могили ветеранів-афганців, які віддали життя вже у російсько-українській війні. Дехто з побратимів-кам’янчан наразі вважається зниклим безвісти. Бойовий шлях цих людей завершився під синьо-жовтим прапором.

Серед учасників зустрічі були двоє чоловіків, які встигли повоювати і на цій війні. Вони 24 лютого одними з перших записались до лав місцевого батальйону ТРО, де їхній бойовий досвід став справжнім порятунком для побратимів, які ніколи служили в армії і нічого не знали про армійську службу. Зараз вони вже звільнилися з армії через вік та наслідки поранень, але серцем залишаються на фронті, поряд з побратимами. Один із ветеранів каже:

"Тоді нас відправили в чужу країну, не питаючи нашої думки. Зараз ми свідомо і добровільно знову взяли зброю, щоб захищати свою батьківщину".

Спільний біль та спільна надія

Війна з росією принесла нові трагедії: дехто з ветеранів уже втратив на цій війні своїх синів. Проте попри всі виклики часу, громада "афганців" тримається разом: хтось займається волонтерством, хтось підтримує ЗСУ всіма можливими ресурсами, хтосб допомагає родинам загиюлтх захисників.

І коли вони зустрічаються за одним столом, як сталося цього разу, то завжди підіймають тост за Перемогу України — щоб усі сини та доньки повернулися живими додому. Бо ціна миру в життя для цих людей відома краще, ніж будь-кому іншому.