Ми продовжуємо розповідати історії внутрішньо переміщених осіб, які не побоялися почати з нуля життєву сторінку в Кам’янському. Сьогодні познайомимося із непересічною особистістю лікарки з Міської лікарні №9 Оленою Монаховою. Про Маріуполь у вогні, лікарську справу за покликанням, нове життя в Кам’янському та мрії, які живуть у серці, читайте у черговому матеріалі нашого проєкту «Почати з нуля».

З початком повномасштабної війни до Кам’янського приїхали дуже багато кваліфікованих спеціалістів, зокрема лікарів. Наврядче хто з них думав залишати постійне місце роботи, де піклування про здоров’я пацієнтів, лікування, а в деяких випадках порятунок життя, були основою їх щоденної місії. Однією із таких була і наша сьогоднішня героїня – гінекологиня з Маріуполя Олена Монахова. Сьогодні вона працює у Кам’янській міській лікарні №9. А як змінилося життя лікарки за півтора роки в новому місті, нехай розповість сама Олена Вікторівна.

До переїзду в Кам’янське Олена Монахова все життя прожила в Маріуполі, як сама називає у місті, де багато води та високих дерев, а бажання стати лікаркою мала з дитинства.

«Всі мої ігри були пов’язані з цією справою – лікувала кішечок, собачок, іграшки, бабусь, дідусів, друзів, потім вступила до Дніпровської медичної Академії. А потім повернулася до рідного міста, де все життя працювала у 2-му пологовому будинку, де й застала мене лиха година 24 лютого».

Чому обрала фах гінеколога, Олена Вікторівна, запевняє, хто як не гінеколог зробить це життя кращим. Коли здорова жінка, у неї щасливі діти та щаслива родина.

«Одразу як прийшла після інституту, працювала і в консультації, і у відділенні, і у пологовому відділенні, дуже багато працювала саме в пологовому будинку. Ніколи не рахувала скільки пологів приймала, бо як можна порахувати щастя? Думаю, 500 діточкам допомогла з’явитися на світ за 20 років роботи».

У день повномасштабного вторгнення пані Олена не особливо здивувалася обстрілам, адже 8 років маріупольці жили в стані війни. Ще 2014 року були потужні обстріли окраїн міста, ближніх сіл та Східного мікрорайону. Хоча, зізнається, 24 лютого було передчуття чогось жахливого.

«Зміну відпрацювала нормально, але вже тоді розпочиналися черги до магазинів та банкоматів. Після 25 лютого на роботу не потрапила, була зі своєю родиною. 1 березня ми вирішили батька перевезти на інший край міста, тому що він жив на окраїні Лівого берега, звідки котилася війна. А потім ми не змогли потрапити до себе, коли наближалися до мосту, починався обстріл або військові говорили розвертайтеся».

Виїзд із Маріуполя для родини Олени Монахової був напрочуд складним і ризикованим. Жінка згадує, виїхати було бажання у багатьох, але не всім такий шанс трапився, у когось були побиті машини, у когось залишалися поранені родичі, більше того, з боку виїзду точилися тяжкі бої і машини цивільних або розбивали, або розвертали військові. На щастя їй із чоловіком, сином і старенькими батьками вдалося виїхати, але шлях, який раніше займав 5 годин подолали за 2 доби.

«Це було 15 березня, коли, наче з якогось дива, все вщухло на деякий час. Ми спостерігали за людьми, куди всі їдуть і нам туди треба. Всім знайомим розповіли, що їдуть через Піщанку, зібралися, похапали все в одну сумку на сім’ю і поїхали в нікуди. Знову зустріла диво я і моя родина, коли на побитій машині без лобового скла, та ще із вибитим заднім склом нам вдалося виїхати. Попри постійні обстріли у нашої машини були цілі колеса і не пошкоджений бензобак, нам дуже пощастило».

На шляху родини Монахових було 15 блокпостів. Всіх чоловіків, які молодше 60-ти років, на блокпосту окупанти роздягали при температурі -10, переглядали телефони. Жінок, старих та дітей не чіпали, але через огляди колона автомобілів рухалася дуже повільно.

«Фізичного знущання не проявляли, але дивитися на їх пики було малоприємно. А ще було жахливо дивитися на побиту військову техніку довкола, розуміла, що за всім цим стояло життя наших військових. Думала, яка міць котиться, тому дуже велика повага військовим, поліцейським, які старалися, маючи ті засоби, що в них були, як вони чинили спротив тій нечисті».  

Першим містом, на шляху від пекла війни було Запоріжжя і Олена Вікторівна дуже дякує небайдужим українцям, які надавали їм можливість переночувати та годували гарячою їжею.

«Було видно, що там люди живуть в умовах війни – блокпости, повітряни тривоги, світломаскування, але водночас так незвично було дивитися, що працюють магазини, банкомати, заправки».

Олена Монахова зазначає, їхали в нікуди, з єдиним бажанням – якнайдалі від жаху, але були впевнені, що в новому місті допоможуть. Оскільки чоловік і син працювали на підприємствах Метінвесту, обрали Кам’янське. Через деякий час Олена Вікторівна почала шукати роботу, так розпочалася її історія у гінекологічному відділенні Міської лікарні №9.

«Дякувати керівництву, прийняли тепло, знайшли місце роботи, улюбленої з дитинства, наче потрапила в життя до війни. З першого дня прониклися моїми проблемами і Людмила Данилівна Кузьменко, і завідувачка Олена Валентинівна, і весь колектив лікарні. Дуже теплі слова говорили, підтримували, і так відтаювала душею».

На період адаптації до нового життя пішло близько двох тижнів. Наша героїня говорить, її неабияк підтримували рідні та колектив лікарні.

«Робота – насправді порятунок, допомагає забувати за свій клопіт, зігріває морально, коли ти робиш корисну справу, можеш комусь допомогти. У лікарні, де я нині працюю, скажімо, є обладнання, якого не було в місці, де раніше працювала. Можна, звісно, багато розвиватися, але те обладнання, яке є воно також дуже хороше, дозволяє полікувати і гінекологічних хворих, і хірургічних хворих. У лікарні напрочуд розвинута лапароскопія – це було приємно бачити. Виходить, що у Кам’янське лапароскопія прийшла раніше, здавалося б, у Маріуполі 500 тисяч населення, тут 280, але застосовуються сучасні методи та високий рівень організації лікувального процесу».

Олена Вікторівна запевняє, що після кардинальних змін, які сталися у її житті, зрозуміла, як багато речей, які раніше здавалися вартими уваги, насправді, не мають ніякого значення, а головною є безпека родини. Натомість старенькі батьки пані Олени навіть після пережитого жаху горять надією на повернення, Маріуполь для них – це все.

«Звісно існує ностальгія за рідною домівкою, допоки там залишилося все краще, що у мене було. Звичайно ми збираємося повертатися туди, але якщо там буде Україна – це перша умова. Також не збираємося чекати, коли Маріуполь відбудується, ми прагнемо їхати туди відбудовувати. Там треба будуть лікарі, різні працівники, якщо буде здоров’я, якщо будуть мінімальні умови для життя повернемося. Чекаємо моменту, віримо, що так і буде».

Це строкате життя навчило Олену Монахову ніколи не здаватися, вірити в свої сили, яких обов’язково вистачить, якщо ставити перед собою цілі, а ще завжди шукати радість у сім’ї, роботі, вдячності та мрії – повернутися до міста біля Азову, міста Марії.