Ми продовжуємо розповідати історії внутрішньо переміщених осіб, які не побоялися почати з нуля життєву сторінку в Кам’янському. Якщо пам’ятаєте, перший випуск нашого проєкту «Почати з нуля» був про лікаря-ветеринара з Бахмуту. Сьогоднішній випуск також буде про переселенця, який жив поряд із містом троянд – Костянтина Діденка. Сьогодні разом із дружиною, чотирма дітьми та онуком Русланом він проживає у Дніпровському відділі Центру надання соціальних послуг. Детальніше про непересічну особистість майстра-вишивальника, творчість та силу духу, читайте в матеріалі.

Виїзд з села, яке стерла війна

У житті Костянтина Савченка все було як у більшості людей. Народився у місті Покровськ Донецької області, навчався, закінчив кулінарний технікум, відслужив у армії, працював пожежником, але у 25 років вперше в житті взяв до рук голку з яскравою ниткою, з того моменту і проявилася його індивідуальність, яку не вдалося втратити навіть через 17 років перерви.

«До цього вишивав 20 років, а потім була перерва у 17 років, бо в селі дуже багато роботи: поля, худоба, заготовка кормів, тож було не до вишивки. Більше того, в мене зір впав, не думав, що ще буду працювати творчо, але люди в Кам’янському надихнули».

Костянтин із родиною проживали в селі Оріхово-Василівка, тож день повномасштабного вторгнення розпочався для них із прильоту ракет, адже поряд знаходилися військові частини.

«У перший день війни, о 6 і 7 годині ранку прилетіли ракети. Ми зовсім не підготувалися, якби раніше знали, було б трішки легше. Одразу вирішили виїздити, коли колони їхали на лінію розмежування ДНР і України. Взагалі, лінія фронту проходила по селу, тож його не залишилося».

У родини Діденків було доволі велике господарство, тому рішення про від’їзд відкладали, але коли почалися активні обстріли, роздали худобу, залишили три будинки напризволяще і 5 квітня виїхали. Спочатку приїхали до Дніпра, але потім великій родині порадили звернутися до центру переселенців Кам’янського.

«У мене в машині не було пального, заправив машину і ми поїхали. Разом із дружиною, дітьми, а також  моєю сестрою та її дочкою нас було 9 чоловік. Ми точно не розуміли куди їхати, тож спочатку поїхали до Дніпра, а вже потім потрапили до Кам’янського».

Місто змінило життя та підштовхнуло до творчості

Пан Костянтин зізнається, адаптація проходила тяжко, спочатку не знав чим себе зайняти, а одного разу зайшов до магазину вишивки і руки самі потягнулися до бісеру та ниток, з того часу відкрився шлях до творчого прояву.

«Почав вишивати рушники, потім сорочки, а зараз мене знову потягнуло на вишивку портретів гладдю. Можна сказати, що це місто змінило моє життя, знову взяв голку з ниткою в руки і почав вишивати».

Любов до вишивки передалася Костянтину Діденку від мами Валентини Марківни та бабусь. А спочатку, розповідає малював та збирав старовині ікони, з собою привіз лише одну, яку написав у 10-річному віці, тоді як із 60-ти вишитих робіт взяв із собою лише 6.

«Думаю, сам Господь дав мені голку в руки. В мене мати, бабусі вишивали всі. Раніше в кожній хаті були вишиті вироби. До речі, на одній із виставок виставляв останню роботу моєї мами Валентини Марківни – жіночий український костюм. Це була її остання робота, коли вона вишила цей костюм, їй було 82 роки».

У творчому доробку Костянтина Івановича вишивки переважно гладдю і хрестиком. Більше йому до вподоби гладь, каже вона краще передає емоцію роботи і гру кольору, а от для оберегу, як-то рушника чи вишиванки, звісно ж хрестик поза конкуренцією. У цілому на створення вишивки майстер виділяє не менше 5-ти годин на день, а рекордсменом є робота, яку створював рік. Також чоловік брав участь у багатьох виставках, зокрема і в Національному центрі «Український дім».

«Люблю вишивати складні роботи – портрети, щоб вони були неповторні, кожну роботу роблю з таким запалом, наче в перший раз. Наприклад, портрет Леоніда Кучми вдало вийшов, був великий за розміром, багато вишивав гетьманів. Розробив свої кольори, на кожному портреті родовий герб вишивав. Тільки в цьому році вишив 2 рушники, 4 вишиванки, 3 бісерні роботи. Зараз займаюся вишиванням портрету Лесі Українки, а потім хочу вишити козака Мамая».

Саме в Кам’янському наш герой здійснив ще одну мрію – нині він співає в хорі «Журавка».

«Вже виступав на декількох концертах. Раніше не дуже зручно відчував себе на великій сцені, коли треба було читати певні слова. Це мене бентежило та лякало, а зараз нарешті позбувся страхів».

«Спокійніше для душі, щоб нічого не нагадувало про минуле»

На питання, чи хотів би повернути час назад, Костянтин Діденко відповідає рішуче, що в нього почалося нове життя, у Кам’янському йому легше фізично і морально, а також він може займатися улюбленою справою.

«У мене нова творчість, я вишиваю хрестиком, вишиваю вишиванки, у мене виставки проходять. Ми виступаємо, співаємо – це зовсім інше життя, замість того яке мав, коли жив у селі. Позбувся минулого, бо ми там усе втратили, тож намагаюся все забути, наче його й не було. Це спокійніше для моєї душі, щоб нічого не нагадувало про минуле».

А ще Костянтин Діденко хоче, щоб його творчість стала прикладом для наслідування і в Кам’янському більше людей, зокрема дітей, зайнялися вишиванням. Майстер допоможе, обере орнамент, тільки сідайте і вишивайте.

«Яка б робота не була, але зроблене своїми руками напрочуд цінується – це як магія. Не грає ролі, який орнамент, головне, що ти в цю вишивку вкладаєш. З якими думками виконуєш роботу, думки людини вшиваються у цей виріб – хоч рушник, хоч сорочку. А ще, хотілося б вірити, що творчість рятуватиме життя наших захисників, щоб вони були вдягнуті саме у вишиті сорочки. Такі думки неабияк стимулюють та додають сили».

Про цей момент Костянтин знає не з чуток. Його старший син сьогодні боронить Україну і під формою носить вишиту батьком сорочку. Кожен хрестик на ній замовляння, оберіг і найдорожче прохання – «Повернися живим!».