Другий рік поспіль ми вшановуватимемо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни, яка супроводжується геноцидними практиками проти українців. Трагічні події та злочини, які розгортаються на наших очах, з усією наочністю демонструють: жива пам’ять надзвичайно важлива. Ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – вшановані.

У ХХ столітті українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливо сумне місце займає Голодомор 1932-1933 років. За різними даними, тоді від голоду загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей.

Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, «розкуркулення» селян, хлібозаготівельна кампанія, масовий терор на селі. Тож, українські селяни стали наступними жертвами сталінського режиму після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва.

Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. На місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей. Сьогодні виявлено таємні списки деяких сільрад із переліком померлих в 1932–1933 роках. Ці списки вдвічі перевищують офіційні дані. Цілком зрозуміло, що такі випадки були непоодинокими. Існувала заборона записувати причину смерті як «голод», тому в актах про смерть вказували «від тифу», «виснаження», «від старості».

В 1934 році всі книги РАЦСів про реєстрацію смертей були передані до спеціального відділу ГПУ. Українці вимирали сім’ями, селами, і не завжди померлих обліковували. Рівень незареєстрованої смертності невідомий, але цілком очевидно, що померли мільйони.

Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масового вбивства українців за допомогою пропаганди та підкупів окремих журналістів. Однак були публіцисти, які писали правду. Збереглися звіти послів, дипломатів. Режим ужив заходів, щоб стерти пам’ять про вбивство понад 7 мільйонів українців, але пам’ять народу є незнищенною, і з становленням незалежності України заборону говорити про Голодомор було зірвано.

28 листопада 2006 року законом України Голодомор 1932−1933 років визнали геноцидом українського народу.

2008 року, до 75-х роковин Голодомору, під керівництвом Українського інституту національної пам’яті створили Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., що складається з регіональних томів та одного зведеного. Цей перелік не є вичерпним, робота зі встановлення масштабів Голодомору все ще триває.

 Дніпропетровська область – одна з найбільш постраждалих областей в Україні від Голодомору. У державному архіві області виявлено досить багато документів за період 1932-1933 років, а в державний реєстр лише по нашій області введено майже 79 тисяч документів, враховуючи записи актів громадянського стану, 6,5 тисячі спогадів людей, які пережили Голодомор.

Багато десятиліть інформація про трагедію замовчувалася. Архівні документи були частково знищені або засекречені. Проте в сім’ях із покоління в покоління передавалися усні свідчення тих трагічних часів.

Рівень смертності, за даними облздороввідділу, у 1932-33 роках перевищував середній по області у 5 разів.

Варто згадати, що перші кроки колективізації супроводжувалися опором, який чинили одноосібні господарі, захищаючи власне майно, худобу, домівки.

У середині 1932 року рівень усуспільнених господарств по області становив 85%, а після Голодомору опір селян практично припинився. Та найстрашніше – зник хлібороб-господарник, замість нього держава отримала покірного, але байдужого до всього раба. Голодомор мав не тільки демографічні й економічні, а й психологічні та духовні наслідки. Було зруйновано вікові народні традиції, зникли предківські звичаї, згас сам дух вільного українства, носієм якого відвіку був селянин.

Багато батьків, намагаючись врятувати від голодної смерті своїх дітей, залишали їх біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень.

Ні кримінальна відповідальність, ані загроза фізичного знищення не вирішували проблеми виконання плану, бо у села вже нічого було взяти. Тож решта людей мусили повільно помирати…

Спогади Півньова Василя Олексійовича (рік народження не вказано), жителя м.Дніпропетровська, про події голодомору в с.Романкове Кам’янського району (записані ученицею 11 кл. гімназії м.Дніпропетровська Влошко Е.).

«Пам’ятаю, що був голодомор у 1932-1933 роках. Причиною голоду неврожай, засуха, а все що залишилось у людей, забирала влада. Податки – це якщо у кого була корова, то повинні були здавати молоко владі. Людей, які відбирали вирощений в полі чи на городі урожай, називали – «розправа». Винагорода від влади за донесення на сусіда про приховування зерна – давали жалюгідний одяг. Ті, що відбирали у людей продукти, не мали ніяких документів на збирання продуктів. До тих людей які чинили опір, застосувалися покарання, побиття, арешти, висилання. Зброї у тих, хто відбирав хліб у людей, не було, були палиці. Не можна було приховувати якусь частину зерна, продуктів, овочів. Складали на воза і відвозили владі. Приходило їх до хати двоє-троє. Ховали продукти харчування на горищі, у сараї, але знаходили та забирали. Давали тим, хто пішов до колгоспу: варили затірку. Забирали одяг, худобу – воли, коні. Закон про «П’ять колосків»? Ідеш біля поля, стоять вишки, з яких охороняють поля, як вирвеш колосок – саджали в тюрму. Не дозволяли збирати колоски в полі, залишки городини. Були люди, які добровільно йшли в колгосп, але більшість людей змушували йти до колгоспу. Худобу люди не приховували, стояла в сараї. Вдень приходили збирали зерно, продукти. Приходили до хати один раз. Все заберуть і більше не приходили. Люди почали помирати з голоду. Малих сиріт називали старцями, вони ходили з торбою за плечами. Зуміли вижити ті люди, у кого була корова. Люди не допомагали один одному при виживанні від голоду і не ділилися продуктами, навпаки, забирали одне в одного зерно, продукти. Вночі їздили конячкою в поле, збирали мерзлу картоплю, буряки, варили і їли. Варили щавель, а потім ліпили оладки та пекли на плиті. Від родичів допомоги не мали. В кожній сім’ї було по 7 людей і більше. В ступі товкли і пекли оладки. Вживали в їжу горобців, граків, ховрахів, перепелиць. Можна було щоб купити в місті чи виміняти. Міняли одяг на продукти. Випадків людоїдства в нашому селі не було. Хоронили мертвих на городах, в ярах. Повозом збирали мертвих і хоронили в загальну яму на кладовищі. Тим, хто займався похованням померлих, не платили. На сьогоднішній день не відомі місця захоронених людей, померлих від голоду. Якщо вони десь і є, то позаростали чагарниками. Згадують і поминають померлих від голоду в церкві і за часів радянської влади і тепер».

На жаль, офіційні документи і в цілому по області і по Кам’янському району не передають масштабів трагедії. Голод в українському селі замовчувався урядом. Відомості про масовий голод приховувались навіть всередині країни. Достатньо прочитати бадьору фразу з радіопрограми Кам’янської міської ради із запрошенням на урочистий пленум, присвячений 15-й річниці Червоної Армії: «…Підготовка до ювілею РСЧА повинна пройти під гаслом реалізації вирішень останніх пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У щодо здійснення завдань 1933 р., найкращої організації роботи в сільському господарстві, успішної підготовки до 4-ї більшовицької сівби. Розгорніть бойову організаторську роботу коло найскорішого виконання завдань збору та засипання насіньових фондів…». До речі, у найбільш потерпілих районах військові підозріло стежили за тим, щоб селяни не залишали свої села.

Саме з указаних причин існує невелика кількість офіційних документів – акти та свідоцтва про смерть. Інші документи – анонімні листи громадян, спогади очевидців, фотографії відтворюють реальну картину голоду.

Мешканцям м.Кам’янського було значно легше, бо в містах функціонувала карткова система постачання в крамницях – за місцем проживання чи роботи.

Так, до роздрібної торгової мережі Кам’янського на 1933 рік входили:

• 1 універмаг,
• 61 крамниця,
• 107 палаток та лотків,
• працювало 3 ринки.

Робітники харчувались в заводських їдальнях та на фабриці-кухні, де лікарі проводили з ними санітарно-просвітницьку роботу. Крім того, сім’ї робітників вирощували городину (в місті в 1933 році було зайнято під городами 30,8% землі від загальноміської площі).

Визнання державами світу Голодомору 1932-1933 років актом геноциду українського народу є потужним внеском у справу консолідації міжнародних зусиль, що спрямовуються на засудження терору, тоталітарних режимів, тиранії та злочинів тоталітаризму, а також відстоювання спільних цивілізаційних цінностей демократії, основоположних прав і свобод людини.

Підготовлено архівним управлінням Кам’янської міської ради за архівними документами державного архіву Дніпропетровської області.